Починається вірш з мотивів туги 8а рідним краєм:
Для вас у ріднім краю навіть дим Солодкий та коханий...
Спогади про Україну переплітаються 8 ліричним замилуванням чудовими пейзажами італійських «рижових полів», 8 захопленням барвистими картинами чарівної природи. Але далі ці почуття відходять на 8адній план. Поетеса бачить околиці Генуї, вглядається в її промислові квартали, укриті отруйним димом передмістя, де живуть робітники:
...З вікон визирали, мов привиддя, якісь бліді, невільницькі обличчя,
А над усім той дим, той легкий дим, що не гризе очей, притьмом не душить, а тільки небо ясне застилає і краде людям сонечко веселе, п’є кров 8 лиця і гасить людський погляд, і барви всі рівняє сивизною...
Поетеса не може спокійно диіштися па все це. Біль і страждання італійських робітників нестерпні їй; вона пізнає в цих «невільницьких обличчях» братів свого народу:
Той дим проник мені у саме серце, і стиснулось воно, і заніміло, і вже не говорило: чужина.
Братерство народів, єднання трудящих усіх націй в боротьбі за свободу оспівані поетесою у багатьох творах. Вона славить волелюбство — нескорене і невмируще, славить боротьбу за волю, що єднає і споріднює людей, народи. У вірші «Legende des siecles» (1906) поетеса мріє про часи, коли
Все злучиться в цілість — природа і люди, що є, що минуло, що сталось, що буде, і рідне й чуже поєднається щільно і житиме в думці моїй нероздільно, затихнуть навік ворожнеча і болі, не буде діймати вже й ганьба неволі, усім моїм мукам настане кінець — і се буде пильної праці вінець.
Справжній прогрес — це зближення народів, їхнє єднання, злиття в єдину сім’ю; найвищий ідеал — світова спільність трудящих! Літературі належить величезна роль в утвердженні духовних стимулів до зближення народів. Відчуженість і національна ворожнеча потрібні гнобителям, вони аж ніяк не належать до тих традицій, які слід оберігати. Вони є гальмом у справі духовного змужніння і збагачення народу. Те цінне, що є в культурі інших народів, не може бути чужим. Процес творчого співробітництва між народами відбувається зовсім не «на шкоду» національній демократичній культурі.
•
Буржуазно-націоналістичні «коментатори»,— слушно зазначав В. Л. Микитась,— фальсифікуючи біографію Лесі Українки, зокрема участь її в загальноросійському революційно-демократичному русі, приписують поетесі сепаратистський, «український шлях до соціалізму», зараховують до діячів опортуністичних груп і течій на Україні, які перешкоджали створенню марксистсько-ленінської партії. їм би дуже хотілося, аби Леся Українка належала до націоналістичного угруповання і була б ворогом всього російського'.
Дослідник справедливо відзначає, що всім тогочасним і нинішнім трубадурам українського буржуазного націоналізму Леся Українка дала нищівну відповідь в листі до М. П. Драгоманова 28 січня 1894 року: «У нас велика біда, що багато людей думають, що досить говорити по-українськи (а надто вже коли писати дещицю), щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певними переконаннями і т. п. Така легкість репутації приманює многих. Ще тепер можна у нас почути таку фразу: «Як се? От Ви казали, що NN дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому». «Говорить по-нашому» — се вже ценз! А послухати часом, що тільки говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи». І поетеса підсумовує: «Наслухавшись таких милих розмов від людей, що звуть себе патріотами та українофілами, боїшся як вогню, коли б хто тебе не назвав сими іменнями і таким способом не загнав у баранячу кошару». Поетеса рішуче відмежовується від українських націоналістів. «Ми думаєм,— пише вона Драгоманову,—що краще зробити нову корогву, ніж латати стару і ради того латання рискувати власною честю».
Леся Українка ніколи не була національно обмеженою й у трактуванні соціал-демократичного руху, який вона називала «універсальним». У полеміці з Іваном Франком (в статті «Не так тії вороги, як добрії люди», 1897) поетеса заперечувала деякі невірні погляди свого старшого товариша, зокрема те, що вів під народом розумів тільки селянство (без робітників) та шкодував, що відомі народовольці А. Желябов і М. Кибальчич стали в ряди російських революціонерів, ніби занедбавши тим справу національного визволення України. Як показує Леся Українка, народовольці українського походження, виступаючи проти царизму, беручи участь у загальноросійській соціально-визвольній боротьбі, відстоювали інтереси і українського, і російського народів'.