Найніжніша білосніжна лірика поетеси пройнята громадянською схвильованістю, благородством почуттів. Диханням історичних, соціальних, життєвих бур і тривог овіяні її поезії, навіть, здавалось би, найбільш інтимно-ліричні. Все особисте в творчості Лесі Українки стає загально значущим, суспільним, історично вагомим. Визначальною рисою ліричного стилю Лесі Українки в те, що кожна її особиста тема, зростаючи до найбільших епохальних узагальнень, набував смислу і значення лише в міру своєї громадянської значущості. Нерозривна єдність особистого і загального, «свого» і «світового» органічно властива творчості української поетеси.
«Ніч після битви» — так назвав критик-більшовик В. В. Во-ровський 1908—1912 роки, роки реакції, коли вчорашні хисткі «попутники» революції квапливо міняли віхи, коли реакція особливо виявлялася в буржуазній літературі, коли «стовпи» цієї літературо на кожному кроці зраджували великим традиціям передової думки і культури. Арцибашев і Винниченко, Шаповал і Гіппіус проповідували політичне ренегатство; своїми творами несли цинізм, еротику, порнографію, антинародний естетизм.
Відхід від революції, зраду її ідеалів Винниченко намагався виправдати з погляду «особистої моралі», «чесності з собою» тощо. На перший план виходили оголений натуралізм, смакування розтлінної психіки і сексу, проповідь класового миру і осквернення революційної боротьби.
В надзвичайно тяжкі і складні роки реакції поетеса зайняла гідну й благородну позицію. її не обеззброїла реакція. Навпаки, глибоко трагічне переживання цих років надихало її творчі сили, привело до створення нових художніх шедеврів. Смертельно ненавидить поетеса одну з наймерзенніших людських підлот — зрадництво. Вона обурена апологією зрадництва, що її почали наполегливо проповідувати різних мастей декаденти. «Іудина белетристика» намагалася принизити ідею революції, спаплюжити її героїв, виправдати і прославити ренегатство, зраду революції. Звідси — всілякі спроби моральної реабілітації Іуди Іскаріота.
Драматичний етюд Лесі Українки «На полі крові» (1909) пройнятий огидою до зради, до її захисників. У Лесі Українки Юда — жахливий у своїй одвертості цинік, що продав свого вчителя «як товар»... Адже людей
так само продають.., як і все,
Як гуси, як худобу; поторгують І вдарять по руках...
Народ ніколи не прощає зраду, підлість. Коли Юда на свов «виправдання» намагається зауважити:
...Той поцілунок зовсім холодний був — я ж мусив якось признаку дать, котрого з гурту брати,—
то прочанин, тремтячи від обурення, кидає зрадникові:
Мовчи! Не говори! Чи теплий гад, розпарений на сонці, чи холодний — однаково бридкий!..
Нічого спільного між зрадником і народом бути не може:
...Ось тобі твоя вода. Волів би на безвідді пропасти, ніж прийняти щось від тебе!..
Будь проклятий!.
Відступництво, зрада несумісні з людяністю. Зрада поставила Юду поза людством. «Тебе убити мало!» — з огидою кидає прочанин зрадникові.
Ненависні поетесі покора, байдужість, плазування. Раб Неофіт («В катакомбах», 1905) дедалі більше переконується, що людина повинна стати «вільною, непідвладною, богорівною». І це дає йому наснагу, за це готовий він іти на смерть. «Боротися в покорі — що це значить?» Відпущеник Нартал («Руфін і Прі-сцілла», 1908) з огидою дивиться на тих, хто плазує перед сильними світу:
Кубло гадюче! Перед ворогами під ноги стеляться, мов поздихали, а перед братом сторчака стають і раді закусати! Скорпіони!
Нартал обурюється, що люди, як барани, низько кланяються єпископові, наче благають, щоб він розтоптав їх гордість і гідність. Засуджений на смерть, Нартал на арені цирку вимагав меча, б’ється з пантерою, перемагає її, викликає на бій увесь рабовласницький світ.
Боротися проти одвічного зла, насильства, тупої гнітючої сили — таке покликання справжньої людини. Гартувати волелюбні почуття в людях — завдання митця. Леся Українка порівнює поета з гірською квіткою — Saxifrag’oio (ломикаменем), що долав, здавалося б, непереможні труднощі, найтяжчі випробування.
«Поети,— казав А. В. Луначарський,— це передусім вихователі почуттів». Не можна недооцінювати виховного значення спадщини Лесі Українки. Адже з її творчістю в українську літературу увійшли не тільки нові теми, нові суспільні проблеми, а й нові морально-етичні норми, нові поняття краси. Героїзм — це найбільша можливість для людини залишитися людиною. Перегукуючись із Шевченком, Леся Українка підносить образ Про-метея — богоборця, тираноборця — як художній символ нескореності духу. Іскри прометеївського вогню поетеса вкладав в серця своїх героїв. І це не герої-одинаки. Героїзм властивий народові.