Любов
(підходить ближче, глянула в альбом, опустила очі)
Се моя мама, вона була тоді слаба, портрет знятий в шпиталі.
Острожин
(збентеоісено)
Ах!..
(Згодом підходить до стола й почина ворушити газети.)
Милевський
(впівголоса) х
Ото вже!
Орест мовчить, насупився. Саня теж мовчить, перегортав якусЪ
книжку.
Любов (нервовим голосом)
Чого ви, панове, так збентежились? Ні, справді, чому про душевну слабість не можна говорити без того, щоб не вийшло ніяково? Так, наче се щось ганебне! (Змінила тон, лагідно, сумно.) Ні, се не ганебно, се тільки дуже, дуже сумно для родини... От як мій бідний татко. Коли б ви бачили його в ті дні, як він приходив від мами з шпиталю... (Зовсім тихо.) Я думаю — се його вбило... (Знов голосно. ) о, той, кому загрожує ся страшна хвороба, не повинен би дружитись, се просто злочин!
Орест
Ну, хіба ж хто може се передчувати?
1 Півсвіту (франц.) — Ред.
Леся Українка. Фото. 1888.
«Осіння казка». Сторінка автографа.
Любов
Чому ж ні? А, приміром, діти таких слабих? Не тільки можуть, а навіть повинні думати про се...
Орест
(палко)
Боже мій! Хіба ж се так фатально, що мусить одби^ ватись на дітях? Може бути так, а може й зовсім інакше.
Любов
Тут досить одної можливості... Мій бідний татко, з якою тривогою він дивився на мене... (До Острожила.) Скажіть, правда ж я похожа на мамин портрет?
Острожйн 1
Так, здається. (Дивиться на неї.) Справді, фамільна подібність...
Орест
Ні, ні. (Поспішно.) Де ж там! нічого спільного! Ви— вилитий батько!
Любов
Оресте! Я ж бачу себе в свічадо!.. Та все одно. Се добре, що я все це знаю, бо я знатиму, як направити своє життя.
Острожин
Се надто педантично для femme moderne... 1
Любов (здероюано, але суворо)
М-г Острожин, се розмова серйозна, хоча теж moderne, коли хочете. (До інших, напружено всміхнувшись.) Справді, панове, розмова наша виходить а 1а Ібсен. Що ж робити? Наше бідне покоління стільки вже ганьби прийняло за необачність, егоїзм, що нарешті задумало поіїравити свою репутацію і поставило ребром питання про спадковість. Се, панове, варто давньої християнської філософської моралі. Закон причинності, спадковість, виродження — от наші нові боги...
Орест
Веселий Олімп, нема що казать!
Любов (не вважаючи на слова Ореста)
Спадок — се фатум, се мойра, се бог, що мститься до чотирнадцятого коліна. На кого ж він наложить важку руку, той мусить пам’ятати, що за одну хвилину його солодкої втіхи ціле безневинне покоління заплатить страшною ціною. Се, панове, така відповідальність...
Орест
Між вашими богами є закон причинності, а він виключає всяку думку про повинність і відповідальність!
Милевський
Qu’ importe des vagues humanites, pourvu que le geste s'oit beau! 1 Що нам до невідомих поколіннів, аби скрасить своє життя!
Острожин
Ми мусимо дбати тільки про своє власне «я» і прислухатись до його емоцій.
С а н я
Що там думати про тих, кого нема на світі? «Ще нема ніде нічого», як каже моя служниця... х
Милевський
Як мило ви се сказали!
С а н я
Та й, нарешті, за віщо я маю каратись за других? Відцуратись радощів життя з-за других — се тяжка кара. Пам’ятати про різні спадки варто хіба задля себе, щоб своє здоров’я берегти, жити гігієнічно...
Любов
(перебивав, наслідуючи Санин тон)
І отруїти вкінець вже й так отруєне життя. Ні, Са-
1 Що нам до пустої гуманності, аби зовні мало пристойпий вигляд! (франц.).— Ред.
mo, д>ади сього не варт. «Ніж доходить на лютім, повільнім вогні, краще блиснути враз і згоріти!»
Орест дивиться на неї з докором і хитав головою.
Любов (раптом сміється)
Ну от, який ви смішний, Оресте, дивитесь на мене, як тьотя Ліна!.. Оце, панове, мені згадавсь один анекдот, ні — не то що анекдот, у татка був один знайомий, старий мізантроп. У нього було одно прислів’я; я й тепер пам’ятаю той вовкуватий тон, яким він говорив: «Всякий має право повіситись!» (Сміється.) Се дотепно, правда? Аби тільки нікого на шибеницю з собою не тяг, а сам, як знаєш.
Милевський
' Ну, по-моєму, і на шибеницю веселіше лізти в компанії!
Орест
А по-моєму, говорить про таке слабодушно!
вихід IV Ті ж і Олімпіада Іванівна.
Олімпіада Іванівна
Панове, може, ваша ласка закусити! Любочко, проси! Воно-то був і обід, та вже тепер, що бог послав. Хто пізно ходить, той сам собі шкодить.
Прошу, панове!
Я мушу йти... Куди ж ви?
Любов
Острожин (подає їй руку)
Любов
Острожин
А треба, знаєте, ще скінчити фейлетон; гулянки гулянками, а велике колесо цивілізації потребує своєї