Мені се нецікаво.
Ти вже знайшов параграф?
Констанцій
Вже, патроне.
Обидва мовчки читають. Тим часом за брамою якийсь глухий гомін голосів, потім він стихає. Одчиняється брама, і воротар-гер-манець, увійшовши крізь неї з вулиці в перистиль, подає мімові якусь табличку і показує йому знаками, щоб комусь передати на горішній поверх. Мім бере табличку і подається з нею до табліну. Воротар пробує його затримати, але він дивиться на нього люто і крутить головою. Воротар махає рукою і йде знов за браму. Мім увіходить в таблін і подає Мартіанові табличку, а сам стає
на порозі.
Мартіан
Се що таке? Від кого і до кого?
Немає напису. *
(Читає.)
«Я жду тебе у кожду пору дня чи навіть ночі.
Ти будеш, як в раю. Цілую міцно тебе — так, як люблю».
(Здвигає плечима.)
Не розумію! (Усміхаючись.)
Констанцію, а може, се до тебе?
То вибачай за помилку.
(Подає йому табличку.)
Констанцій (не беручи)
Ні-ні,
сього не може бути, запевняю!
Мартіан
Чого ж ти так сахаєшся? Цидула гречненько зложена й не без вогню.
(Знаками питає міма, де він узяв таблицю. Той показує па браму і повторяє ті рухи, що робив йому воротар.)
Мартіан (уже досадливо)
Щось неподобне!
(Махає мімові рукою, той виходить.) Констанцій
Певне, жарт якийсь. Мартіан Тепер же в нас не першого апріля!
(Виходячи в перистиль, з порога до Констанція.)
Ти вільний поки що. Покличу потім.
Констанцій з кодексом виходить з табліну праворуч. Мартіан (гукає, підвівши голову вгору)
Авреліє!
А в р е л і я (озивається з горішньої кімнати)
Я йду!
(Збігає по східцях вділ до батька. Аврелія молоденька вродлива дівчина, в голосі і в рухах є щось нервове,
рвачке.)
Мартіан Скажи, ти знаєш,
хто се писав?
(Показує їй табличку.)
Аврелія (бистро глянувши)
А!..
(Вихоплює табличку, ховає в своїй одежі і подається бігти назад.)
Мартіан
Стій!
Аврелія спиняється.
Почім ти знаєш, що то до тебе? Напису ж немає.
А в р е л і я Я думала... я... дійсно... я не знаю...
М а р т і а н (суворо) -
Дивую, дочко, що тебе призводить поводитися так, мов ти зросла невільницею десь у гінекеї *.
Якісь таємні листи... Хтось тебе одважується кликать на стрівання «у всяку пору дня чи навіть ночі!..». Чому ж не може він прийти сюди і чесно попросить руки твоєї?
Чи сам він тямить, що того не гідний?
Аврелія мовчить.
Ну! Говори ж!
Аврелія
Та то зовсім не «він»...
М а р т і а н Як? Що таке?.. Не впору ти жартуєш.
Аврелія Я не жартую... Се... писала мама.
М а р т і а н (як громом поражений)
Що ти говориш?!. Ох, яка ж безличність! Аврелія
Не говори про маму так! Яка ж тут «безличність», що вона мене кохає?
І я її люблю! Авжеж, люблю!
Вона мене до себе жити кличе, і я б давно пішла до неї жити, якби я не була так непростимо, ганебно боязка!..
(Порив її розріиіаеться плачем.)
Тепер я бачу, яку страшну я помилку зробив, ховаючи від тебе всі провини твоєї матері супроти мене.
Аврелія (перестав плакати, спокійніше)
То все одно. Мені вас не судити.
Нехай вона супротив тебе й винна, мені ж вона нічим не завинила.
Мартіан
Вона тебе покинула малою.
Аврелія
Вона покинуть мусила сей дім, а що лишаюсь я в ньому аж досі, то з того винен т и.
Мартіан
(гнівно)
Опам’ятайся!
Я в и н е н, що ти маєш рідну хату, а не живеш з вітчимової ласки? По-твоєму, то се в и н а?
Аврелія
Я, тату,
мовчатиму, щоб не гнівить тебе. Мартіан
Тепер твоє мовчання не поможе.
Ти завдала мені тяжку зневагу. Договорімось краще вже до краю.
Як ти мій дім так прагнеш проміняти на дім вітчимовий...
Аврелія
А що ж такого? Якби я вийшла заміж — не зміняла б
я твого дому на оселю свекра?
Чи й то було б зневагою тобі?
Мартіан В тім е різниця.
Аврелія
Жадної не бачу.
Була б різниця, якби всі дівчата йшли заміж по любові. Хто ж не знає, що віддаються часто лиш для того, щоб вирватися з батьківського дому? Мені страшніший нелюб, ніж вітчим, але й для мене, тату, рідна хата в темницю обернулась...
Мартіан
Справді, дочко?
Аврелія
Що ж, тату, придивись, як я живу: самотня цілий день, і навіть слуги як не глухонімі, то чужомовні.
Ти їх таких навмисне добираєш, аби не наслухали й не плескали, аби ніхто не знав, що в тебе в домі звичаї християнські...
Мартіан
Ти ж бо знаєш, що мушу я таїтись.
Аврелія
Так, я знаю, але хіба мені від того легше?
Ти, певне, справді мусив заховати мене за мурами від християнок, щоб я в товаришок не набиралась палкого духу, щоб необережно не зрадила себе й тебе як-небудь. Якби ж я з ідолянками зійшлася, було б тобі ще більше не до мислі.