— Вставай, жиде, і давай твою графську одежу!
За хвилину вдягся він; почорнив вуса, брови, надів на тім’я маленьку темну шапочку — і ніхто б з найближчих до нього козаків не міг пізнати його. На вигляд йому здавалося не більш як тридцять п’ять літ. Здоровий рум’янець грав на його щоках і самі рубці додавали чогось владного. Одежа, прикрашена золотом, дуже личила йому.
Вулиці ще спали. Жодна меркантильна істота ще не показувалася в місті з кошиком у руках. Бульба і Янкель прийшли до будівлі, що мала вигляд сидячої чаплі. Вона була низька, величезна, почорніла, і з одного боку її викидалася, як шия лелеки, довга, вузька башта, наверху якої стирчав шматок даху. Ця споруда відбувала безліч усяких служб: тут були й казарми, і тюрма, і навіть карний суд. Наші подорожні увійшли в ворота й опинилися серед просторої зали чи критого двору. Близько тисячі чоловік спали вкупі. Прямо були маленькі двері, перед якими сиділо двоє вартових і грали в якусь гру, яка полягала в тому, що один одного бив двома пальцями по долоні. Вони мало звернули увагу на тих, що прийшли, і повернули голови аж тоді, коли Янкель сказав:
— Це ми; чуєте, пани: це ми.
— Ідіть! — сказав один з них, відчиняючи одною рукою двері, а другу підставляючи своєму товаришеві, щоб дістати від нього удари.
Вони ступили в коридор, вузький і темний, який знову привів їх у таку саму залу з маленькими віконцями вгорі.
— Хто йде? — закричало кілька голосів, і Тарас побачив чимало гайдуків при повній зброї. — Нам нікого не велено пускати.
— Це ми! — кричав Янкель. — їй-богу, ми, ясне панство!
Та ніхто не хотів слухати. На щастя, в цей час підійшов якийсь товстун, що з усіх прикмет здавався начальником, бо лаявся найдужче за всіх.
— Пане, це ж ми; ви вже знаєте нас, і пан граф ще буде дякувати.
— Пропустіть, сто дяблів чортовій матці! І більш нікого не пускайте. Та шабель щоб ніхто не скидав і не собачився на підлозі…
Продовження красномовного наказу не чули вже наші подорожні. «Це ми… це я… це свої!» — казав Янкель, зустрічаючись з кожним.
— А що, можна тепер? — спитав він одного зі сторожі, коли вони нарешті підійшли до того місця, де коридор уже кінчався.
— Можна; тільки не знаю, чи пропустять вас у саму тюрму. Тепер уже нема Яна: замість нього стоїть інший, — відповів вартовий.
— Ай-ай! — вимовив тихо жид. — Це погано, ласкавий пане! — Веди! — промовив уперто Тарас.
Жид послухався.
Коло дверей підземелля, що сходилися вгорі гостряком, стояв гайдук з вусами на три яруси. Верхній ярус вусів ішов назад, другий прямо вперед, третій донизу, що робило його дуже схожим на кота.
Жид скорчився в три погибелі і майже боком підійшов до нього:
— Ваша ясновельможність! Ясновельможний пане!
— Ти, жиде, це до мене говориш?
— До вас, ясновельможний пане!
— Гм… А я просто гайдук! — сказав триярусний вусань з повеселілими очима.
— А я, їй-богу, думав, що це сам воєвода. Ай, ай, ай… — при цьому жид покрутив головою і розчепірив пальці. — Ай, який поважний вигляд! їй-богу, полковник, зовсім полковник! От ще б тільки на палець додати, то й полковник. Треба б пана посадити на жеребця, такого прудкого, як муха, та й нехай муштрує полки!
Гайдук поправив нижній ярус вусів своїх, причому очі його зовсім розвеселились.
— Що то за народ військовий! — провадив жид далі. — Ох, вей мір, що за народ хороший! Шнурочки, бляшечки… Так від них блищить, як від сонця; а цурки, де тільки побачать військових… ай, ай!.. — Жид знов покрутив головою.
Гайдук закрутив рукою верхні вуса і пропустив крізь зуби звук, трохи схожий на кінське іржання.
— Прошу пана зробити послугу! — промовив жид, — ось князь приїхав з чужого краю, хоче подивитися на козаків. Він ще зроду не бачив, що за народ козаки.
Поява іноземних графів і баронів була в Польщі річ звичайна: їх часто приваблювала туди єдино цікавість подивитися на цей майже напівазіатський куток Європи. Московія й Україна, вони вважали, були вже в Азії. І тому гайдук, уклонившись досить низько, визнав за пристойне додати кілька слів від себе.
— Я не знаю, ваша ясновельможність, — казав він, — чого вам хочеться дивитися на них. Це собаки, а не люди. І віра в них така, що ніхто не поважає.