— Брешеш, ти, чортів сину! — сказав Бульба. — Сам ти собака. Як ти смієш казати, що нашої віри не поважають? Це вашої єретичної віри не поважають!
— Еге, ге! — сказав гайдук, — а я знаю, приятелю, ти хто: ти сам із тих, що вже сидять у мене. Стривай же, я покличу сюди наших.
Тарас побачив свою необережність, але впертість та досада перешкодили йому подумати про те, як би виправити її. На щастя, Янкель ту ж хвилину встиг підсунутися.
— Ясновельможний пане! як же можна, щоб граф та був козак? А якби він був козак, то де б він дістав таке вбрання і такий вигляд графський?
— Говори собі!.. — і гайдук уже розкрив був широкий рот свій, щоб крикнути.
— Ваша королівська величність! мовчіть, мовчіть, ради Бога! — закричав Янкель. — Мовчіть! Ми вже вам за це заплатимо так, як ще ви ніколи й не бачили: ми дамо вам два золоті червінці.
— Еге! два червінці! Два червінці мені ніщо. Я цирульникові даю два червінці за те, щоб тільки половину бороди мені виголив. Сто червінців дай, жиде! — тут гайдук закрутив верхні вуса. — А як не даси сто червінців, зараз закричу!
— І нащо б так багато! — гірко сказав зблідлий жид, розв’язуючи шкіряний мішок свій, але він був щасливий, що в його гамані більше не було, і що гайдук далі ста не вмів лічити.
— Пане, пане! ходім мерщій! Бачите, який тут негарний народ! — сказав Янкель, помітивши, що гайдук перебирав на руці гроші, ніби шкодуючи за тим, що не заправив більше.
— Що ж ти, чортів гайдуче, — сказав Бульба, — гроші взяв, а показати й не думаєш? Ні, ти повинен показати. Вже коли гроші взяв, то ти не маєш права тепер відмовити.
— Ідіть, ідіть до дідька! а то я цю ж мить дам знати, і вас тут… Виносьте ноги, кажу я вам, швидше!
— Пане! пане! ходім! їй-богу, ходім! Цур їм! Нехай їм присниться таке, що плювати треба, — кричав бідний Янкель.
Бульба повільно, опустивши голову, повернувся і йшов назад, переслідуваний докорами Янкеля, якого гриз сум від думки про марно втрачені червінці.
— І нащо було чіпати? Хай би собака лаявся! То вже такий народ, що не може не лаятись! Ох, вей мір, яке щастя посилає Бог людям! Сто червінців за те тільки, що прогнав нас! А наш брат: йому й пейсики обірвуть, і з пики зроблять таке, що й дивитися не можна, а ніхто не дасть ста червінців. О, Боже мій! Боже милосердний!
Та невдача ця куди більший мала вплив на Бульбу; вона виявлялась страшним полум’ям у його очах.
— Ходім! — сказав він раптом, ніби стрепенувшись, — ходім на майдан. Я хочу подивитися, як його будуть мучити.
— Ой, пане! навіщо ходити? Ми цим не поможемо вже.
— Ходім! — уперто сказав Бульба, і жид, як нянька, зітхаючи, поплентався слідом за ним.
Майдан, де мала відбуватися кара, не важко було розшукати: народ сунув туди з усіх боків. У тодішній грубий вік це становило одно з найцікавіших видовищ не тільки для черні, а й для вищих класів. Безліч старих найпобожніших жінок, безліч молодих дівчат і жінок найполохливіших, яким потім цілу ніч ввижалися закривавлені трупи, які кричали спросоння так голосно, як тільки може крикнути п’яний гусар, не пропускали одначе нагоди поцікавитися. «Ах, які муки!» — кричало багато з них в істеричній пропасниці, заплющуючи очі й одвертаючись, одначе вистоювали іноді чимало часу. Інший, і рота роззявивши, і руки витягши вперед, бажав би скочити всім на голови, щоб звідти побачити краще. З юрби вузьких, невеличких і звичайних голів висував своє товсте обличчя м’ясник, стежив за всім процесом з виглядом знавця і розмовляв короткими словами з майстром зброї, якого називав кумом, бо в свята напивався з ним в одному шинку. Деякі палко розмовляли, інші навіть билися об заклад; але більша частина була таких, які на весь світ і на все, що трапляється в світі, дивляться, колупаючи пальцем у своєму носі. На передньому плані, коло самих вусанів, що складали міську гвардію, стояв молодий шляхтич, чи то він здавався шляхтичем, у військовому одязі, який надів на себе геть усе, що в нього було, так що на його квартирі залишалась тільки подерта сорочка та старі чоботи. Два ланцюжки, один поверх одного, висіли в нього на шиї з якимсь дукачем. Він стояв з коханкою своєю, Юзисею, і раз у раз оглядався, щоб хто-небудь не забруднив її шовкової сукні. Він їй розтлумачив геть усе, так, що вже нічогісінько не можна було додати. «Ось оце, серденько Юзисю, — казав він, — весь народ, що ви бачите, прийшов для того, щоб подивитися, як будуть карати на смерть злочинців. А он той, серденько, що ви бачите, держить у руках сокиру та інші інструменти, — то кат, і він буде карати. І як почне колесувати та інші робити муки, то злочинець ще буде живий; а як відрубають голову, то він, серденько, зразу ж і вмре. Перше буде кричати й рватися, а як тільки відрубають голову, тоді йому не можна буде ні кричати, ні їсти, ні пити, через те, що в нього, серденько, вже більше не буде голови». І Юзися все це слухала зі страхом і цікавістю. Дахи домів були вкриті народом. З дахових вікон виглядали прихимерні пики з вусами і в чомусь схожому на чепчики. По балконах, під балдахінами, сиділо аристократство. Гарненька ручка сміхотливої, блискучої, як білий сахар, панни, держалася за поруччя. Ясновельможні пани, досить огрядні, дивилися з поважним виглядом. Холоп у блискучому вбранні з відкидними рукавами розносив тут-таки усякі напої та наїдки. Часто пустунка з чорними очима, схопивши ясною ручкою своєю тістечко й плоди, кидала в народ. Юрба голодних лицарів підставляла на підхват свої шапки, і який-небудь високий шляхтич у полинялому червоному кунтуші, з почорнілими золотими шнурками, висунувшись з юрби своєю головою, хапав перший довгими руками, цілував добуту здобич, пригортав її до серця і потім клав у рот. Сокіл, що висів у золотій клітці під балконом, був теж глядачем: перегнувши набік ніс і піднявши лапу, він і собі уважно розглядав народ. Аж ось юрба раптом загула, і з усіх боків залунали голоси: «Ведуть… ведуть!.. козаки!..»