Та баба розсувала руки й ловила його, не кажучи ні слова.
Філософові зробилося страшно, особливо, коли він помітив, що очі її блиснули якимсь незвичайним блиском.
— Бабусю! що тобі? Іди, іди собі з Богом! — закричав він. Та баба не говорила ні слова і хапала його руками.
Він схопивсь на ноги з наміром тікати, але баба стала на дверях і втупила в нього палаючі очі, і знову стала підходити до нього.
Філософ хотів одштовхнути її руками, та зі здивуванням помітив, що руки його не здіймаються, ноги не рухаються, і він з жахом побачив, що навіть голос не звучав з уст його: слова без звуку ворушились на губах. Він чув тільки, як билося його серце; він бачив, як стара підійшла до нього, склала йому руки, нахилила йому голову, скочила зі спритністю кішки йому на спину, вдарила його мітлою по боці, і він, підстрибуючи, як верховий кінь, поніс її на плечах своїх. Все це сталося так хутко, що філософ ледве міг отямитись і схопив обома руками себе за коліна, бажаючи вдержати ноги, та вони, на превелике здивування його, підіймалися проти волі й робили стрибки хутчіш за черкеського бігуна. Коли вже минули вони хутір, і перед ними відкрилась рівна долина, а збоку простягся чорний, як вугіль, ліс, тоді тільки сказав він сам собі: «Еге, та це відьма».
Обернений місяцевий серп яснів на небі. Несміле опівнічне сяйво, як прозоре покривало, лягало легко й курілося на землі. Ліси, луки, небо, долини — все, здавалося, спало з розплющеними очима. Вітер хоч би раз спурхнув де-небудь. В нічній прохолоді було щось волого-тепле. Тіні від дерев та кущів, як комети, гострими клинами падали на положисту рівнину. Така була ніч, коли філософ Хома Брут мчав з незрозумілим вершником на спині. Якесь млосне, неприємне і разом солодке почуття підступало йому до серця. Він нахилив голову вниз і побачив, як трава, що була мало не під ногами його, здавалось, росла глибоко і далеко, і над нею була прозора, як гірське джерело, вода, і трава здавалась дном якогось світлого, прозорого аж до самої глибини моря; принаймні він бачив ясно, як він відбивався в ньому разом зі старою, що сиділа на спині. Він бачив, як замість місяця світило там якесь сонце; він чув, як голубі дзвіночки, нахиляючи свої голівки, дзвеніли. Він бачив, як з-за осоки випливала русалка, мелькала спина й нога, опукла, пружна, вся створена з блиску й трепету. Вона обернулась до нього — і от, її лице, з очима ясними, іскристими, гострими, з співом, що проймав душу, уже наближалось до нього, уже було на поверхні і, затремтівши іскристим сміхом, віддалялося — та от вона перекинулась на спину, і ніжні перса її, матові, як фарфор, не покритий глазур’ю, просвічували перед сонцем краями своєї білої еластично-ніжної округлості. Вода маленькими бульками, наче бісером, обсипала їх. Вона вся тремтить і сміється в воді…
Бачить він це, чи не бачить? Наяву це, чи сниться? Але там що? Вітер чи музика: дзвенить, дзвенить і в’ється, і підступає, і впивається в душу якоюсь нестерпною треллю…
«Що це?» — думав філософ Хома Брут, дивлячись униз, несучись щодуху. Піт котився з нього градом. Його охопило якесь диявольськи солодке почуття, він відчував якусь гостру, якусь млосно-страшну насолоду. Йому часто здавалося, немов серця вже зовсім не було в нього, і він злякано хапався за нього рукою. Знеможений, збентежений, він почав пригадувати всі, які тільки знав, молитви. Він перебирав усі закляття проти нечистої сили, і раптом відчув якусь полегкість; відчував, що хода його стає повільнішою, відьма якось слабше держалась на його спині. Густа трава торкалась його, і він уже не бачив у ній нічого незвичайного. Ясний серп світив на небі.
«Добре ж!» — подумав про себе філософ Хома і почав мало не вголос вимовляти закляття. Нарешті, зі швидкістю блискавки, вискочив з-під старої і скочив у свою чергу їй на спину. Стара, дрібно-дрібно переступаючи, побігла так швидко, що вершник ледве міг переводити дух свій. Земля ледве мріла під ним. Все було ясне при місячному, хоч і неповному, світлі. Долини були рівні, але все від швидкого бігу миготіло неясно й плутано в його очах. Він схопив поліно, що лежало на дорозі, і почав ним щосили лупцювати стару. Дикими зойками озвалася вона; спочатку вони були сердиті й погрозливі, потім ставали дедалі тихіші, приємніші, чистіші, і потім уже тихо, ледве дзвеніли, як тонкі срібні дзвіночки, і западали йому в душу; і мимохіть майнула в голові думка: чи справді це стара баба? «Ох, не можу більше!» — промовила вона в знемозі і впала на землю. Він став на ноги і подивився їй в очі: світанок загорявся, і блищали вдалині золоті глави київських церков. Перед ним лежала красуня з розтріпаною розкішною косою, з довгими, як стріли, віями. Непритомно відкинула вона на обидві сторони білі голі руки і стогнала, підвівши вгору очі, повні сліз. Затремтів, як на дереві лист, Хома: жаль і якесь дивне хвилювання і боязкість, невідомі йому самому, огорнули його; він кинувся бігти щодуху. Дорогою билось стурбовано його серце, і ніяк не міг він збагнути, що за дивне, нове почуття його охопило. Він уже не хотів більше йти на хутори й поспішав до Києва, роздумуючи цілу дорогу про таку незрозумілу пригоду. Бурсаків майже нікого не було в місті: всі розбрелись по хуторах, або на кондиції, або просто без ніяких кондицій, бо по хуторах малоросійських можна їсти галушки, сир, сметану й вареники завбільшки з шапку, не заплативши й шага грошей. Велика кособока хата, де містилась бурса, була зовсім порожня, і скільки філософ не нишпорив в усіх кутках і навіть обмацав усі дірки та пастки в покрівлі, але ніде не відшукав він ні шматка сала або принаймні старого книша, що звичайно приховувалося бурсаками. Одначе філософ швидко надумався, як зарадити горю: він пройшов, посвистуючи, тричі по ринку, переморгнувся на самому кінці з якоюсь молодою вдовою в жовтім очіпку, що продавала стрічки, мисливський дріб і колеса — і був того ж дня нагодований пшеничними варениками, куркою… і словом перелічити не можна, що в нього було на столі, накритому в маленькому глиняному домику, серед вишневого садка. Того ж самого вечора бачили філософа в корчмі: він лежав на лаві, покурюючи, своїм звичаєм, люльку, і при всіх кинув жидові-корчмарю півзолотого. Перед ним стояв кухоль. Він дивився на тих, що приходили й виходили, байдужно-вдоволеними очима і зовсім не думав про свою незвичайну пригоду.