— Еге: домірний екіпаж! — сказав один із козаків, сідаючи на передку поруч кучера, що зав’язав голову шматиною замість шапки, яку він встиг заставити в шинку. Інші п’ять разом з філософом полізли в заглибину й розмістилися на мішках, наповнених різною закупкою, зробленою в місті.
— Цікаво б знати, — сказав філософ, — коли б, наприклад, цю брику наповнити яким-небудь крамом, приміром: сіллю або залізними шинами, скільки треба б тоді коней?
— Еге, — сказав, помовчавши, козак, що сидів на передку, — достатньо треба було б коней.
Після такої задовільної відповіді козак вважав за своє право мовчати цілу дорогу.
Філософові страшенно хотілося знати докладніше: хто такий був цей сотник, яка в нього вдача, що чути про його дочку, що таким незвичайним способом повернулася додому і була при смерті, і що її історія пов’язувалась тепер з його власною, як у них і що робиться в домі? Він звертався до них із запитаннями; та козаки, певно, були теж філософи, бо, у відповідь на це, мовчали й курили люльки, лежачи на мішках. Один тільки з них звернувся до кучера, що сидів на передку, з коротеньким наказом:
— Дивись, Оверку, ти старий роззява; як будеш під’їздити до шинку, що на Чухрайлівській дорозі, то не забудь зупинитися й збудити мене та інших хлопців, якщо кому трапиться заснути.
Після цього він заснув досить гучно. Проте ці напучування були зовсім даремні, бо тільки наблизилась велетенська брика до шинку на Чухрайлівській дорозі, як усі в один голос закричали: «Стій!» Притому коні в Оверка були так уже зучені, що спинялись самі перед кожним шинком.
Незважаючи на те, що був жаркий липневий день, усі вилізли з брики і рушили до низенької, брудної кімнати, де жид-корчмар, з ознаками радості, метнувся приймати своїх старих знайомих. Жид приніс під полою кілька ковбас із свинини і, поклавши на стіл, зразу відвернувся від цього забороненого Талмудом плода. Усі сіли довкола стола. Глиняні кухлі з’явилися перед кожним з гостей. Філософ Хома мусив узяти участь у загальній випивці. І тому, що малоросіяни, коли підіп’ють, неодмінно почнуть цілуватись або плакати, то незабаром уся хата наповнилась поцілунками.
— Ану, Свириде, почоломкаємося!
— Іди сюди, Дороше, я обніму тебе!
Один козак, що був старіший од усіх інших, з сивими вусами, підперши рукою щоку, почав гірко ридати, що в нього нема ні батька, ні матері і що він зостався самісінький на світі.
Другий був великий резонер і весь час втішав його, кажучи:
— Не плач, їй-богу, не плач! що ж тут… уже Бог знає, як і що таке.
Один, на ймення Дорош, зробився надзвичайно допитливим і, повернувшись до філософа Хоми, весь час питав його:
— Я хотів би знати, чого у вас у бурсі вчать; чи того самого, що й дяк читає в церкві, чи чого іншого?
— Не питай! — говорив протяжно резонер, — хай собі там буде, як було. Бог уже знає, як треба; Бог все знає.
— Ні, я хочу знати, — говорив Дорош, — що там написано в тих книжках. Може, зовсім інше, ніж у дяка.
— О Боже мій, Боже мій! — говорив цей поважний наставник, — і нащо таке говорити? Так уже воля Божа поклала. Вже що Бог дав, того не можна змінити.
— Я хочу знати все, що тільки написано. Я піду в бурсу, їй-богу, піду! Що ти думаєш, я не вивчусь? Усього вивчусь, усього!
— О Боже ж мій, Боже мій!.. — говорив розрадник і схилив свою голову на стіл, бо зовсім неспроможний був держати її довше на плечах.
Інші козаки гомоніли про панів і про те, чого на небі світить місяць.
Філософ Хома, побачивши таку настроєність голів, вирішив скористатися з цього й непомітно утекти. Він спершу вдався до сивоусого козака, що сумував за батьком та матір’ю:
— Чого ж ти, дядьку, розплакався, — сказав він, — я сам сирота! Пустіть мене, хлопці, на волю! Нащо я вам?
— Пустимо його на волю! — відізвались деякі. — Він же сирота. Хай собі йде, куди хоче.
— О Боже ж мій, Боже мій! — вимовив розрадник, підвівши свою голову. — Пустіть його! Хай іде собі!
І козаки вже хотіли самі вивести його в чисте поле, але той, що виявив свою цікавість, спинив їх, сказавши:
— Не руште: я хочу з ним поговорити про бурсу. Я сам піду в бурсу…
Проте навряд чи могло що вийти з цієї втечі, бо коли філософ спробував підвестися з-за стола, то ноги його стали ніби дерев’яні, і дверей у кімнаті стало уявлятися йому так багато, що навряд чи відшукав би він справжні.
Тільки надвечір вся ця компанія згадала, що треба рушати далі в дорогу. Вмостившись у брику, вони потяглися, поганяючи коні й наспівуючи пісню, слова й зміст якої навряд чи хто розібрав би. Проїздивши сюди-туди більшу половину ночі, раз у раз збиваючись з дороги, вивченої напам’ять, вони нарешті спустилися з крутої гори в долину, і філософ помітив збоку частокіл чи тин з низенькими деревами і дахами, що витикалися з-за нього. Це було велике селище, що належало сотникові. Уже було далеко за північ; небеса були темні, і маленькі зірочки блимали де-не-де. В жодній хаті не видно було вогню. Вони в’їхали в супроводі собачого гавкання у двір. З обох боків помітні були криті соломою повітки й хатки. Одна з них, що стояла якраз посередині проти воріт, була більша за інші, і в ній, як здавалося, жив сам сотник. Брика спинилася перед невеликою якоюсь повіткою, і подорожні наші пішли спати. Філософ хотів, одначе, трохи оглянути знадвору панські хороми; та як він не витріщав свої очі, ніщо не могло окреслитися ясно: замість дому уявлявся йому ведмідь; з димаря робився ректор. Філософ махнув рукою і пішов спати.