Коли прокинувся філософ, то весь дім метушився: вночі померла панночка. Слуги бігали похапцем туди й сюди. Баби деякі плакали, натовп цікавих зазирав крізь паркан у панський двір, наче міг що-небудь побачити. Філософ заходився на дозвіллі оглядати ті місця, які він не міг розгледіти вночі. Панський дім був низенький, невеликий будинок, які звичайно будувалися в старовину в Малоросії. Критий він був соломою. Маленький, гострий і високий фронтон з віконцем, схожим на зведене догори око, був увесь розмальований голубими й жовтими квітами та червоними півмісяцями. Він спирався на дубові стовпчики, до половини круглі і знизу шестигранні, з вигадливою обточкою вгорі. Під цим фронтоном був невеликий ґанок з лавами по обидва боки. З обох боків біля дому були піддашки на таких самих стовпчиках, де-не-де кручених. Висока груша з пірамідальною верхівкою й тріпотливим листям зеленіла перед домом. Кілька комор у два ряди стояли серед двору, утворюючи ніби широку вулицю, що вела до дому. За коморами, біля самих воріт, стояли трикутниками два льохи, один проти одного, криті теж соломою. Трикутна стіна кожного з них, з низенькими дверима, була розмальована різними малюнками. На одній з них намальований був козак, що, сидячи на бочці, держав над головою кухля з написом: «Усе вип’ю». На другій — пляшка сулії і по обидва боки, заради краси, кінь, що стояв догори ногами, люлька, бубни і напис: «Вино козацька втіха». З горища одного з сараїв витикався, крізь величезне дахове вікно, барабан і мідні сурми. Біля воріт стояли дві гармати. Все показувало, що господар дому любив погуляти, і в дворі часто лунали голоси бенкетуючих.
За ворітьми були два вітряки. Позаду дому йшли сади, і крізь верховіття дерев видно було самі тільки темні головки димарів, а хати ховалися в зеленій гущавині. Все селище містилося на широкому й рівному уступі гори. З північного боку все заступала крута гора і підніжжям своїм закінчувалася біля самого двору. Коли дивитися на неї знизу, то вона здавалася ще крутішою, і на високій вершині її стирчало де-не-де ламане бадилля миршавого бур’яну й чорніло на ясному небі. Оголений глинястий вигляд її навівав якийсь смуток. Вона була вся порита дощовими водориями та проточинами. На крутому схилі її в двох місцях стирчали дві хати; над одною з них розкинула віти розложиста яблуня, підперта біля коріння невеликими кілками з насипною землею. Яблука, які збивав вітер, скочувалися аж у панський двір. З вершини вилася по всій горі дорога, і, спустившись, ішла повз двір у селище. Коли філософ зміряв страшну крутість її і згадав учорашню подорож, то вирішив, що або в пана занадто розумні коні, або в козаків занадто міцні голови, коли в п’яному чаду вміли не полетіти догори ногами разом з величезною брикою й багажем. Філософ стояв на найвищому в дворі місці, і, коли обернувся й глянув у протилежний бік, перед ним відкрився зовсім інший краєвид. Селище разом з узгір’ям скочувалось на рівнину. Неозорі луки простягалися в далечінь; ясна зелень їх темніла в міру віддалення, і цілі ряди селищ синіли вдалині, хоч відстань до них була більш, ніж двадцять верст. З правого боку цих лук тяглися гори, і ледве помітною вдалині смугою горів і темнів Дніпро.
— Ех, гарне ж місце! — сказав філософ. — Отут би жити, ловити рибу в Дніпрі та в ставах, полювати з тенетами або рушницею на стрепетів та крольшнепів! Проте, думається мені, і дроф чимало є на цих луках. Садовини ж можна насушити й продати в місті багато або, ще краще, накурити з неї горілки; бо горілку з садовини ні з якою оковитою не зрівняти. Та не завадить подумати й про те, як би втекти звідси.
Він примітив за тином маленьку стежечку, зовсім зарослу буйним бур’яном. Він поставив машинально на неї ногу, думаючи спершу тільки прогулятися, а потім нишком, поміж хатами та й чкурнути в поле, коли раптом відчув на своєму плечі досить міцну руку. Позад нього стояв той самий старий козак, що вчора так гірко плакав за померлими батьком та матір’ю і скаржився на свою самотність.