— Чи правда, — сказав один молодий вівчар, який натикав на свій ремінний черезплічник для люльки стільки ґудзиків та мідних бляшок, що скидався на крамничку дрібної торговки, — чи правда, що панночка, не тим будь пом’янута, зналася з нечистим?
— Хто? панночка? — сказав Дорош, уже знайомий раніше нашому філософові. — Та вона була ціла відьма! Я заприсягнуся, що відьма!
— Годі, годі, Дороше! — сказав другий, що під час подорожі виявляв велику охоту розраджувати… — Це не наше діло; Бог з ним. Нема чого про це балакати.
Але Дорош зовсім не мав охоти мовчати. Він тільки що перед тим сходив до льоху разом з ключником у якійсь потрібній справі і, нахилившись разів зо два до двох чи трьох бочок, вийшов звідти надзвичайно веселий і говорив без угаву.
— Що ти хочеш? Щоб я мовчав? — сказав він. — Та вона на мені самому їздила. Їй-богу, їздила.
— А що, дядьку, — сказав молодий вівчар з ґудзиками, — чи можна впізнати за якими-небудь прикметами відьму?
— Не можна, — відповів Дорош. — Ніяк не впізнаєш; хоч усі псалтирі перечитай, то не взнаєш.
— Можна, можна, Дороше, не говори цього, — промовив колишній розрадник. — Вже Бог недаремно дав усякому осібний звичай. Люди, що знають науку, кажуть, що у відьми є маленький хвостик.
— Коли стара баба, то й відьма! — сказав байдуже сивий козак.
— О, і ви вже хороші! — підхопила баба, що підливала в цей час свіжих галушок у спорожнілий горщик, — справжні товсті кабанюги.
Старий козак, ім’я якого було Явтух, а прізвище Ковтун, виразив на губах своїх усмішку задоволення, помітивши, що слова його зачепили за живе бабу; а чередник так густо засміявся, немовби два бугаї, ставши один проти одного, заревли разом.
Така розмова збудила у філософа непоборну цікавість і бажання дізнатися докладніше про померлу сотникову дочку, і тому, бажаючи знову навести її на ту ж матерію, він звернувся до сусіди свого з такими словами:
— Я хотів спитати, чого все це товариство, що сидить за вечерею, вважає панночку за відьму? Що ж, хіба вона кому-небудь вчинила лихо, чи звела з світу кого-небудь?
— Було всякого, — відповів один з присутніх, з обличчям рівним, надзвичайно схожим на лопату.
— А хто не пригадує псаря Микиту, або того…
— А що ж таке псар Микита? — сказав філософ.
— Стривай! я розкажу про псаря Микиту, — сказав Дорош.
— Я розкажу про Микиту, — відповів табунник, — бо він був мій кум.
— Я розкажу про Микиту, — сказав Свирид.
— Нехай, нехай Свирид розкаже! — закричали всі гуртом.
Свирид почав:
— Ти, пане філософе Хомо, не знав Микити: ех, який це був рідкісний чоловік. Собаку кожного він бувало так знає, як рідного батька. Теперішній псар Микола, що сидить третій за мною, і в підметки йому не годиться. Хоч він теж тямить своє діло, та він проти нього — казна-що, помиї.
— Добре ти розказуєш, добре! — сказав Дорош, схвально кивнувши головою.
Свирид вів далі:
— Зайця побачить скоріше, ніж тютюн утреш з носа. Бувало свисне «ану, Розбій! ану, Бистра!», а сам на коня щодуху — і вже й розказати не можна, хто кого швидше обжене: чи він собаку, чи собака його. Сивухи кварту свисне враз, як не було її. Добрий був псар! Тільки з недавнього часу почав він задивлятися безперестану на панночку. Чи вклепався він справді в неї, чи вже вона його так зачарувала, тільки пропав чоловік, обабився зовсім; зробився чорт знає що; тьху! непристойно й сказати.
— Добре, — сказав Дорош.
— Як тільки панночка бувало погляне на нього, то й повід з рук пускає, Розбоя кличе Бровком, спотикається і не знати що робить. Одного разу панночка прийшла в стайню, де він чистив коня. «Дай, каже, Микитко, я покладу на тебе свою ніжку». А він, дурень, і радий тому: каже, що не тільки ніжку, а й сама сідай на мене. Панночка підняла свою ніжку, і як побачив він її голу повну та білу ніжку, то, каже, чара так і ошелешила його. Він, дурень, нахилив спину і, схопившись обома руками за голі її ніжки, поскакав, як кінь, по всьому полю, і куди вони їздили, він нічого не міг сказати; тільки повернувся ледве живий, і з тої пори зсох увесь, як тріска; і коли раз прийшли в стайню, то замість нього лежала купка попелу та порожнє відро: згорів зовсім; згорів сам собою. А такий був псар, якого на всьому світі не можна знайти.
Коли Свирид закінчив розповідь свою, всі навколо почали гомоніти про достоїнства колишнього псаря.
— А про Шепчиху ти не чув? — сказав Дорош, звертаючись до Хоми.
— Ні.
— Еге-ге-ге! То у вас в бурсі, видно, не дуже великого розуму вчать. Ну, слухай: у нас є на селі козак Шептун. Добрий козак! Він любить іноді вкрасти й збрехати без ніякої потреби. Але… добрий козак. Його хата не так далеко звідси. В таку ж пору, як ми тепер сіли вечеряти, Шептун з жінкою, скінчивши вечерю, лягли спати, і тому, що година була гарна, то Шепчиха лягла надворі, а Шептун у хаті на лаві; чи ні: Шепчиха в хаті на лаві, а Шептун надворі…