Така страшна, сліпуча краса!
Він відвернувся і хотів відійти; але, підштовхуваний дивною цікавістю, дивним суперечним самому собі почуттям, що не залишає людину, особливо під час страху, він не втерпів, відходячи, щоб не поглянути на неї і потім, відчувши той самий трепет, поглянув ще раз. Справді, різка краса померлої здавалася страшною. Можливо, навіть вона не вразила б таким панічним жахом, якби була трохи потворніша. Але в її рисах нічого не було тьмяного, мутного, померлого. Воно було живе, і філософові здалося, немовби вона дивилась на нього заплющеними очима. Йому навіть здалося, неначе з повіки правого ока її покотилася сльоза, і коли вона спинилася на щоці, то він побачив ясно, що це була краплина крові.
Він поквапливо відійшов до криласа, розкрив книгу і, щоб дужче підбадьорити себе, почав читати найгучнішим голосом. Голос його вразив церковні дерев’яні стіни, давно мовчазні й оглухлі. Одиноко, без луни, сипався він густим басом в цілковитій мертвій тиші і здавався трохи диким навіть самому читцеві.
«Чого боятися? — думав він тим часом сам про себе. — Вона ж не встане зі своєї домовини, бо побоїться Божого слова. Хай лежить! Та й що я за козак, коли б злякався. Ну, випив зайве — тому й здається страшно. А понюхати тютюну: ех, добрий тютюн! Славний тютюн! Хороший тютюн!» Одначе, перегортаючи кожну сторінку, він поглядав скоса на домовину, і мимовільне почуття, здавалося, шепотіло йому: ось, ось устане! ось підійметься, ось вигляне з домовини!
Але тиша була мертва. Домовина стояла нерухомо. Свічки лили цілий потоп світла. Страшна освітлена церква вночі, з мертвим тілом і без душі людей.
Піднісши голос, він почав співати на різні голоси, бажаючи заглушити залишки свого страху. Але через кожну хвилину звертав очі свої до домовини, ніби несамохіть запитуючи: «Що, коли підійметься, коли встане вона?»
Але домовина не зворухнулась. Хоч би який-небудь звук, яка-небудь жива істота, навіть цвіркун озвався в куточку… Тільки ледве чути було легкий тріск якої-небудь далекої свічки, або слабенько ляскав звук воскової краплини, що падала на підлогу.
«Ну, а як підійметься?..»
Вона підвела голову…
Він дико глянув і протер очі. Але вона справді уже не лежить, а сидить у своїй домовині. Він одвів очі свої і знову з жахом звернув їх на домовину. Вона встала… іде по церкві з заплющеними очима, безперестанку розправляючи руки, немов бажаючи впіймати кого-небудь.
Вона йде прямо до нього. Охоплений страхом, обвів він навколо себе коло. З зусиллям почав читати молитви і вимовляти заклинання, що їх навчив його один чернець, який бачив усе життя своє відьом та нечисту силу.
Вона стала майже на самій рисі, та видно було, що не мала сили переступити її і вся посиніла, як людина, уже кілька днів померла. Хома не мав духу поглянути на неї. Вона була страшна. Вона клацнула зубами і розплющила мертві очі свої. Та, не бачачи нічого, з люттю — це позначилося на затремтілому обличчі її — повернулася в інший бік і, розпростерши руки, обхоплювала ними кожен стовп і куток, намагаючись упіймати Хому. Нарешті спинилась, погрозивши пальцем, і лягла в свою домовину.
Філософ все ще не міг отямитися і зі страхом поглядав на це тісне житло відьми. Нарешті домовина раптом зірвалася зі свого місця і з свистом стала літати по всій церкві, хрестячи в усіх напрямах повітря. Філософ бачив її майже над головою, та разом із тим бачив, що вона не могла зачепити кола, ним обведеного, і ще посилив свої заклинання. Домовина гримнулася посеред церкви і залишилася нерухомою. Труп знову підвівся з неї синій, позеленілий. Але в цей час почувся далекий крик півня. Труп опустився в домовину і грюкнув, закриваючись віком.
Серце в філософа билось, і піт котився градом; але, підбадьорений півневим криком, він дочитував швидше сторінки, які повинен був прочитати раніш. Тільки стало розвиднятися, прийшли зміняти його: дячок та сивий Явтух, що цього разу був за титаря.
Добравшись до далекої ночівлі, філософ довго не міг заснути, але втома здолала його, і він проспав до обіду. Коли він прокинувся, вся нічна подія здавалася йому баченою вві сні. Йому дали для підкріплення сил кварту горілки. За обідом він швидко розійшовся, висловив деякі зауваження і з’їв мало не сам досить велике порося; та однак про свою пригоду в церкві він не наважувався говорити через якесь несвідоме для нього почуття, і на запитання цікавих відповідав: «Так, були усякі дива». Філософ був з числа тих людей, у яких, коли їх нагодують, прокидається надзвичайна філантропія. Він, лежачи з своєю люлькою в зубах, дивився на всіх надзвичайно солодкими очима і безперестанку спльовував набік.