Те, що ця неефективна робоча група взагалі була створена, показало, що адміністрація Обами ставила форму вище за зміст. Липнева промова Обами в Росії пробудила надію, що його адміністрація зверне увагу на жорстокість Кремля всередині країни й різні порушення за кордоном та спробує налагодити контакт із поневоленим народом Росії, а не з її репресивним керівництвом. Але замість ліній на піску ми отримали слова в повітрі з десятками подібних комісій, створених за ініціативою американського президента, кожна з яких була ще більш жалюгідною й більш недієздатною за попередню. Зокрема, ця комісія з громадянського суспільства викликала лише обурення.
Путінські функціонери залюбки проводили свій час у світових столицях, де з ними поводились як із рівними, а не сварили за фальсифікацію виборів і не соромили за вростання переліку вбитих російських опозиційних діячів. Але чому Сполучені Штати надавали таким людям кредит довіри й легітимності, сідаючи з ними за стіл переговорів?
Тим часом лише на тиждень раніше консультативна група, яку створив російський президент Дмитро Медведєв, підготувала документ, повний грандіозних лібералізаційних ідей. Голова правління Інституту сучасного розвитку Ігор Юрґенс потім визнав в інтерв’ю, що однаково «Путін зробить, як захоче», та що «вільні вибори сьогодні в Росії неможливі, бо російське населення є політично безграмотним, пасивним і не любить демократію».
Його висновок відповідно був таким: «Пан Путін і пан Медведєв мають вирішити»[75], кому бути президентом! Отаким був план Суркова для «стійкого громадянського суспільства»: просто-таки Піночет із юридичним ступенем.
Ці безглузді комісії лише продемонстрували, що адміністрація Обами долучилася до кампанії, покликаної запевнити людей, що проблеми можуть розв’язатися, причому якось самі по собі, без активних дій та рішучих кроків. Ця установка домінуватиме в усій його зовнішній політиці. Звісно, робити те, що необхідно, може бути справою невдячною, а казати правду не завжди добре для рейтингу. Але нехай обіцянки дають кандидати. Лідери повинні свої обіцянки виконувати.
Америка може бути єдиною супердержавою світу, але оскільки ми часто чуємо, що Росія є проблемою Європи, перевірмо, що робили європейські лідери, поки Обама був зайнятий відступом по всіх фронтах. На початку 2011 року мені запропонували написати для одного європейського видання есе на тему «Росія в Європі: партнери чи суперники?». Я майже подумав, що вони жартують, але це був гарний приклад самооманливого й саморуйнівного стану свідомості, що охопив Європу тоді, коли вона стикнулася з Росією.
У серпні 2008 року російські танки перетнули міжнародний кордон Грузії, змусивши застигнути всю Європу, особливо колишні держави Радянського блоку. Лише за місяць до того Росія пригрозила «військово-технічною відповіддю» Польщі й Чехії включно з націлюванням ядерної зброї, коли було анонсовано план протиракетної оборони США. У січні 2009-го Росія перекрила постачання природного газу сотням тисяч людей у половині країн Європи. Ведмідь прокинувся, і він був голодним.
З огляду лише на ці зовсім нещодавні події питання, яке запропонували видавці для назви есе, здавалось абсурдним. Адже партнером зазвичай називається той, хто має спільні з вами інтереси, якщо не справжні дружні чи близькі взаємини, хто розділяє ваші успіхи й ваші труднощі. Натомість режим Путіна, який керував у Кремлі, — та продовжує це робити й досі, можете навіть не сумніватися, — понад десятиліття займав різко ворожу позицію щодо Європи й решти західного світу. Проте до 2011 року найефективнішою зброєю Кремля були банки, а не танки. Грошові потоки з Росії загрожували завоюванням Європи більше, ніж найстрашніші агресори XX століття.
І переважно весь цей час більшість європейських лідерів вдавали, що вони можуть робити з Росією бізнес, водночас нерішуче протестуючи проти нищення Путіним крихких демократичних інституцій і тотального порушення прав людини. Інші ж просто випромінювали лицемірство та вітали «сильного» й «популярного» Путіна, сподіваючись укласти більш вигідні контракти. Ця фаустівська угода збагачувала невеличке коло еліт Європи та Росії, поки Путін поступово перетворював Росію на кадебістсько-поліцейську державу.