Насправді ефект економічної взаємодії був зворотнім до того, який захищали її прихильники. Зокрема, наслідком став експорт корупції з Росії до її «партнерів» у вільному світі. Окрім того, нафтові гроші зробили чималу роботу за кордоном, купуючи Росії повагу, де її не можна було заслужити. Для улюбленого Путіним Сочі були куплені Зимові Олімпійські ігри. Причому жахіття, влаштоване службами безпеки, та екологічна катастрофа від такої події в невеличкому курортному місті серед субтропіків Кавказу якось уникли орлиного погляду оцінної команди Міжнародного олімпійського комітету. Потім до путінського переліку покупок додався ще Чемпіонат світу з футболу, хоча тут важко сказати, чия сторона виявилася більш корумпованою — Кремля чи ФІФА.
Я не випадково вживав у восьмому розділі слово «мафія». Адже це більш точне визначення путінського режиму, ніж традиційні політичні терміни. Бос мафії — це людина, яка може забезпечувати захист, укладати угоди з представниками влади й підтримувати грошові потоки. У цій схемі Європа та Америка є представниками влади, єдиними, які здатні протистояти мафії. Але бос, Путін, тримає їх у своїй кишені, і поки грошові потоки не зупиняться, він лишатиметься на своєму місці.
Навряд чи варто згадувати спробу деяких людей на Заході відновити стару забавку під назвою «Кремлелогія», будуючи здогадки щодо розподілу влади між Медведєвим і Путіним. Насправді має значення лише те, що політика Росії абсолютно не змінилася незалежно від таблички з іменем на дверях кабінету. Під час президентства Медведєва жодного разу не з’явилося навіть натяку на омріяну лібералізацію, на яку сподівалися деякі наївні росіяни.
Останній гвіздок у труну міфу про лібералізацію забив молоток московського судді в кінці другого процесу над Михайлом Ходорковським у грудні 2010 року. У січні 2011-го в Москві за участь у мітингу на захист свободи зборів заарештували ще більше протестувальників, зокрема й колишнього єльцинського віце-прем’єр-міністра Бориса Нємцова. Той мітинг був частиною так званої «Стратегії 31», яка передбачала проведення санкціонованих акцій кожного тридцять першого числа на знак протесту проти небажання путінського режиму забезпечувати права, так чітко прописані в російській Конституції.
Єдиним європейським важковаговиком, який, здавалося, ще зберігав твердість характеру, була Велика Британія, але новий уряд торі дивним чином погодився забути минулі гріхи Росії. Згадати лише перший випадок міжнародного ядерного тероризму, коли в листопаді 2006 року радіоактивним ізотопом полонієм-210 було вбито британського громадянина Олександра Литвиненка. Адже це вбивство охолодило відносини між Сполученим Королівством і Росією, яка одразу ж надала прихисток головному підозрюваному в цій справі. 2008 року генеральний директор спільного підприємства «ТНК-БП», об’єднання флагмана нафтової промисловості Великої Британії та російських компаній, змушений був тікати з Росії після принизливої поразки в битві за контрольний пакет акцій.
Потім та сама людина — Роберт Дадлі — стала генеральним директором компанії «Бритиш Петролеум». Лише через кілька тижнів після вердикту в справі Ходорковського Дадлі, оточений представниками нового уряду Кемерона, з гордістю анонсував угоду про злиття з «Роснефтью» й спільну розробку арктичного шельфу. Можливо, то був просто жорстокий збіг у часі, але «Роснефть» — це російська державна компанія, яка отримала основну вигоду від захоплення й розкрадання концерну Ходорковського «Юкос» після його ув’язнення. Із зовсім невеличкою натяжкою можна сказати, що «БП» стала володарем краденого майна. Але грошові потоки змивають багато гріхів.
Важко сказати, чи прагнула «БП» таким чином улестити Кремль, бо ця компанія переживала доволі тяжкі часи по інший бік Атлантики, де колишнього генерального директора Тоні Гейворда піддавали нищівній критиці через масштабне розлиття нафти в Луїзіані. Американці щонайменше пильно стежили за угодою «БП» — «Роснефть», причому я пригадую, як конгресмен Ед Маркі назвав «БП» «Большой Петролеум»[76]. Тим часом «Газпром» та «Шелл» також оголосили про створення спільного дослідницького підприємства. Я лише очікував, коли гордий Девід Кемерон повернеться з Москви, помахуючи пачкою контрактів, та оголосить: «Найвигідніша угода нашого часу!»
Цікаво, що Європа завжди була швидкою на критику президента Білорусі Олександра Лукашенка, називаючи його «останнім диктатором Європи», що, мабуть, добряче веселило Кремль. У переліку внутрішніх репресій із боку Лукашенка навряд чи щось могло присоромити Володимира Путіна, але, думаю, величезні запаси нафти, газу й готівки здатні багато зробити для іміджу. Можливо, якби поблизу Мінська відкрили велике родовище нафти, Лукашенка теж, як і Путіна, запрошували б поспівати в караоке з голлівудськими зірками та на вечірки Сільвіо Берлусконі.
76
Широко цитовано в пресі 14 січня 2011 р. Член Палати представників Маркі на той час був головним демократом у Комітеті з природних ресурсів.