Після того, як Путін вторгся в Україну на початку 2014 року, фраза «Ромні був правий» стала девізом тих, хто хотів завдати удару по зовнішній політиці Обами. Ромні був правий, це точно, і він пішов далі, опублікувавши в журналі «Форейн Полісі» статтю, у якій детально пояснив, як Обама віддав ініціативу Росії. Наприклад: «Не витиснувши з Росії істотних поступок, [Обама] відмовився від наших місць дислокації протиракетної оборони в Польщі. Він дозволив Росії знову обмежити наш ядерний арсенал. Він капітулював перед “російською” вимогою, щоб із резолюції ООН щодо іранської програми ядерної зброї виключили жорсткі санкції. Москва ж віддячила за ці подарунки нічим іншим, як обструкціонізмом в ООН із цілої низки питань. Вона продовжила озброювати режим жорстокого сирійського диктатора й заблокувала багатосторонні зусилля, покликані зупинити бійню, яка там іде. Вона постійно заважала нам розв’язувати питання, життєво важливі для національної безпеки Америки. Політику президента Обами щодо Росії протягом трьох останніх років можна звести до фрази: “Ми віддаємо, Росія забирає”».[77]
Влучив! Я вже доповнював раніше цей чудовий перелік, а тому, як і з Маккейном у 2008 році, ви можете здогадатися, на чиєму боці були мої симпатії під час президентських виборів у США 2012-го року. Тоді я ще цього не знав, але, готуючись до написання цієї книжки, знайшов у книжці Ромні «Жодних виправдань: Причина американської величі» 2010 року цікавий уривок, яким хочу поділитися з вами, бо він повторює деякі думки про зло, які я виклав у вступі: «Зло було з нами від початку й не збирається йти геть. Насправді технологія говорить, що воно дуже близько. Сьогодні доступні засоби наведення жаху є навіть більш смертельними, ніж будь-коли раніше. Я стверджую, що надзвичайно важливо вірити в серйозність зла — бездіяльний самоаналіз його не бентежить і не стримує. Нам слід вивчати, що говорять та пишуть злі люди, та ловити їх на слові. У “Майн Кампф” та своїх промовах Адольф Гітлер чітко казав світу про те, чого прагне, але спочатку світ сприймав його заяви як порожні політичні погрози».[78]
Дуже точно підмічено, і особливо мені подобається думка про те, щоб ловити злих людей на слові, бо саме це я вже багато років кажу про Путіна. Майже з того часу, як він уперше обійняв президентську посаду, Путін відкрито говорив про свої цілі. Так, він також явно бреше про деякі речі, коли це зручно, але щодо основних питань, таких як централізація влади та його зневага до демократії й громадянських прав, говорить чітко та зрозуміло й підкріплює свої слова конкретними діями.
Ось чому було так сумно спостерігати, як адміністрація Обами спершу через держсекретаря Гілларі Клінтон, а потім через її наступника Джона Керрі продовжує поводитися з Путіним так, неначе він зійде зі свого злого шляху, якщо вони тільки поводитимуться з ним по-доброму й запропонують достатньо поступок. На жаль, виявилося, що в другій каденції Обамі знадобилася вся його обіцяна гнучкість, бо більше він не матиме можливості передавати послання Володимирові через поштового голуба Медведєва. Йому доведеться робити це особисто. Адже дві 2012-й був також роком виборів у Росії.
У сучасному політичному дискурсі давно вже став розмінною монетою прикметник «орвеллівський». У демократичних країнах, таких як Велика Британія та США, ліберали й консерватори однаково полюбляють використовувати цей термін для опису ледь не кожного порушення державою громадянських свобод. Відеокамери для стримування злочинності, прослуховування телефонів підозрюваних у тероризмі й перевірки безпеки в аеропортах — усе це вважають приводом для посилання на шедевр Джорджа Орвелла «1984». Я теж вважаю дуже важливим захист особистих свобод, навіть у демократичних країнах, але ті з нас, хто жив у справжніх поліцейських державах, віддають перевагу іншим словам у лексиконі, здатним описати нашу значно страшнішу ситуацію.
Найпотужнішою темою в книзі Орвелла є не Старший Брат, який все бачить, а контроль та викривлення мови, особливо у формі так званої «новомови». Слова набувають зворотних значень, а ті, що висловлюють несхвалені ідеї, узагалі прибирають. А через скорочення й спрощення словника обмежується й сама людська думка. На жаль, ця спроба викривлення реальності шляхом контролю інформації не є художньою вигадкою для тих, хто змалечку читав радянську газету «Правда» або хто живе в путінській Росії сьогодні.
78
Mitt Romney, No Apology: The Case for American Greatness (New York: St. Martins Press, 2010). Kindle edition, locations 4916–20.