Через кілька тижнів після анексії Крим був змушений провести бутафорський референдум щодо приєднання до Росії — голосування, яке проходило на вигідних для Кремля умовах під дулами автоматів і без жодних сумнівів у кінцевому результаті. Те, що мешканці Криму в минулому вже проголосували залишитися частиною України, до уваги не бралося.
Путінське вторгнення в Крим відбулося лише через кілька годин після того, як тодішній український президент Янукович перекинув свої маріонеткові мотузки з Києва в руки свого господаря в Росії. По собі він залишив тисячі паперів і кілька палаців, які стали доказами надзвичайних рівнів його особистої та політичної корупції. Його втеча, куплена ціною крові відважного народу України, виставила Путіна слабким. Як і будь-який забіяка зі шкільного подвір’я або бос організованого злочинного угрупування, Путін негайно почав шукати спосіб знову виглядати й почуватися крутим. Відомий своєю історією Кримський півострів із великою кількістю проросійськи налаштованого населення й географічною вразливістю (а також російською військово-морською базою) став цілком природною мішенню для відновлення його авторитету.
Як я кажу вже протягом багатьох років, намагання роздивитися глибоку стратегію дій пана Путіна є марнуванням часу. Жодних складних національних інтересів у його розрахунках немає. Там є лише особисті інтереси, інтереси наближених, які утримують його при владі, та прагнення якнайкраще консолідувати цю владу. Без справжніх виборів або вільних медіа єдиним способом, яким диктатор може спілкуватися зі своїм народом, є пропаганда, а єдиним способом, у який він може підкріплювати свою владу, є регулярна демонстрація сили.
Усередині Росії ця сила зазвичай спрямовується проти дисидентів, громадянських прав і свобод. За кордоном ця сила проявляється у формі військових дій, торговельних санкцій або економічного примусу й застосовується там, де Путін вважає, що такий злочин зійде йому з рук. На жаль, досі це йому вдавалося надто часто й надто добре.
Незважаючи на передбачення багатьох знавців, політиків і так званих «експертів», Путін офіційно анексував український регіон Крим. Мабуть, його не дуже вразили аргументи критиків і вишукані розмови про те, як його вторгнення й анексія суперечать національним інтересам Росії. Головна проблема аргументів на Заході на кшталт «Путін ніколи...» полягає в тому, що люди там виходять із хибних передумов. Вони чомусь уважають, що Путін та його правляча еліта турбуються про російські національні інтереси. Насправді вони зовсім про це не турбуються, окрім декількох сфер, де ті перетинаються з їхньою власною метою розкрадання якомога більшої кількості грошей і багатств країни. Давно вже настав час припинити слухати гарвардських професорів і вельми розумних експертів, які розповідають нам про те, чого Путін ніколи не зробить. Зараз якраз настав час відповісти на те, що він справді робить.
Наступною складністю у справі зупинення Путіна є самонавіюваний параліч лідерів Європи й Великої сімки. Гірка правда полягає в тому, що єдиними санкціями або якимись діями, здатними вплинути на путінську поведінку, є ті, які безпосередньо або опосередковано зачіпають його перебування при владі в Росії. Це все, про що турбується Путін, адже він знає, що стається з подібними до нього людьми, коли вони втрачають захоплене. Ось чому слова держсекретаря США Джона Керрі, адресовані його колезі Сергію Лаврову після захоплення Криму, є абсолютно неправильними. «Ми сподіваємося, президент Путін визнає, що ніщо з нами сказаного не означає загрозу, — сказав тоді Керрі. — Не означає в особистому плані»[84]. Однією лише слабкою ремаркою Керрі зняв із порядку денного єдині речі, якими переймається Путін: особисту владу й загрози їй.
Через два дні президент Обама повторив цю помилку, коли оголосив, що Америка не посилатиме війська на захист України. Ніхто й так не просив у нього військ, але Обама, схоже, вирішив, що така заява допоможе розрядити напруження. Проте він не врахував різницю світоглядів. Те, що Обама вважає ознакою мирних намірів, Путін сприймає лише як додатковий прояв слабкості. Кинути зброю, щоб заспокоїти терориста, який захопив заручників? Це могло б спрацювати з наляканим підлітком, але точно не працює проти когось на кшталт Путіна. В очах російського президента Обама є єдиним реальним його супротивником у світі, аж той раптом добровільно поступається однією зі своїх найбільших переваг — величезною військовою міццю Америки. В Ірані, Сирії, а потім і в Україні Обама сам передав свої важелі зовнішньої політики Путіну. Таким чином, він послабив свою президентську владу лише заради того, аби подовжити перебування в Білому Домі.