Особливо мене розлютило те, що в Західній Європі та Америці Горбачова вітали, наче чемпіона світу зі свободи. Насправді ж, як я сказав Вайцкіну того вечора у Франції, «Горбачову вдалося переконати Захід, що його боротьба є боротьбою гідної людини за краще майбутнє. Це брехня. Він останній голова комуністичної держави, який намагається врятувати все, що зможе»[4].
Саме так і було й залишається досі, незважаючи на Нобелівську премію миру та понад два десятиліття ревізіоністської брехні Горбачова. Але я також мав особисті причини для ворожості до людини, яка стала першим та останнім президентом Радянського Союзу.
Річ у тому, що між моїм рідним Азербайджаном та Вірменією завжди існувала велика напруженість, але під кінець існування Радянського Союзу масштаб міжетнічного протистояння став безпрецедентним. Із розвитком регіональних рухів за незалежність протести та жорстока риторика також посилилися. Радянська гегемонія тримала конфлікт між цими двома територіями під контролем, але коли Москва заплющила очі, регіон вибухнув як політичними рухами, так і насильством. Після погрому вірмен у Сумгаїті в лютому почалася дворічна кровна ворожнеча та еміграція вірмен. Як потім і в Баку, реакція офіційного Кремля була непевною, і, коли почалося насильство, війська прибули запізно. Як сумно пожартував тоді один письменник, британські війська швидше дісталися до Фолклендів, аніж радянські міліція та війська до Сумгаїта.
1988 року вірменське населення мого рідного міста Баку становило близько чверті мільйона. На січень 1990-го єдиними вірменами, що залишалися в місті, переважно були члени змішаних родин включно з моєю. Тим не менш у Баку спалахнуло насильство, і протягом семи довгих днів та ночей місто та його околиці тероризували банди, що закликали вигнати всіх вірмен. Було вбито понад сто людей, а ще близько тисячі поранено. Мені тоді дуже пощастило найняти літак та допомогти рідним, друзям і всім, кому зміг, утекти під покровом ночі.
Цієї трагедії цілком можна було уникнути. У місті розквартировувалося одинадцять тисяч солдатів радянських внутрішніх військ, але вони не мали наказу втручатися. Минуло близько тижня після того, як у нападників закінчилися жертви, аж поки генерал Олександр Лєбєдь не ввів радянські війська й не було встановлено військовий стан. На той час майже всі з п’ятдесяти тисяч вірмен, які залишалися в Баку, уже втекли. Неможливо уявити, що напади могли бути так ефективно скеровані в місті такого розміру без усеосяжної внутрішньої інформації та координації.
Я вважаю, що Горбачов хотів, щоб спалахи насильства стали приводом для посилення прямого контролю над цими гарячими точками радянської імперії. Він дозволив подіям іти своїм ходом, а потім послав війська, щоб усіх придушити та силою наставити лояльних Москві лідерів. Цей погром призвів до моєї єдиної зустрічі з Горбачовим у Кремлі через кілька днів після входження армії Лебедя до Баку 20 січня. Я хотів поговорити про 120 людей, які були вбиті, та десятки тисяч, які були змушені покинути рідні домівки. Що він збирається робити з розгортанням збройної конфронтації між азербайджанцями та вірменами? Але Горбачов проігнорував цю лінію обговорення й лише питав у мене, хто має стати новим першим секретарем Комуністичної партії Азербайджану.
Я продовжував робити все, що міг, аби допомогти привернути увагу до подій у СРСР. Я оголосив, що, якщо виграю в 1990 році матч за звання чемпіона світу з шахів проти Карпова, то продам свій приз і витрачу гроші на створення фонду для вірменських біженців із Баку, що я й зробив. Вийшло приблизно десять мільйонів рублів, 300 тисяч доларів на той час. Ми з мамою переважно керували цим фондом із мого дому в Москві, де мені доводилось особисто контактувати з численними біженцями. Їхні болючі розповіді лише посилили мою антипатію до Горбачова.
До речі, напередодні матчу 1990 року, п’ятого поспіль проти Карпова, що проходив у Ліоні та Нью-Йорку, стався інцидент щодо того, який прапорець стоятиме на столі біля мого імені під час ігор — радянський серп і молот чи відроджений дореволюційний російський триколор. Визнаю, це може прозвучати надто тривіально. Але для мене, як і для радянської культури, одержимої символами, політикою та шахами, це було дуже важливо. До розпаду Радянського Союзу залишався ще понад рік, і організатори матчу в Нью-Йорку дуже не хотіли його політизувати або засмутити радянських чиновників. Зрештою, це не фільм «Роккі» з американським переможцем — грали двоє росіян. (Як американці, зокрема, воліли називати всіх радянських людей, як би неправильно це часто не було. Американський чемпіон світу Боббі Фішер якось заявив, що збирається «побити всіх росіян» на турнірі, коли насправді його супротивниками були естонець, латиш та вірменин!)