У свою книгу «Анатомія фашизму» Роберт Пакстон включив таку чітку дефініцію: «Переконання, що чиясь група є жертвою, — почуття, що виправдовує будь-яку дію без правових чи моральних обмежень проти її ворогів, як внутрішніх, так і зовнішніх»[6]. Міф про приниження росіян із боку Заходу, особливо Америки, ідеально відповідає моделі жертовності. Брехливе твердження, що Росія оточена ворогами, які прагнуть загальмувати її розвиток, підливає олії у вогонь дедалі більш фашистської путінської пропаганди. З подібних же причин путінський режим так само схиблений на радянських стражданнях і перемозі в Другій світовій війні, як і Радянський Союз. Разом із претензією на жертовність (у цьому разі виправданою), зосередження на Другій світовій війні відповідає прагненню Кремля називати всіх його ворогів фашистами, попри будь-які докази зворотного. Його дивна логіка каже: «Ми перемогли фашистів у Другій світовій війні, а тому всі, хто нам протистоїть, є фашистами».
За іронією долі витоки відкату Росії до тоталітаризму слід шукати в тому, що Захід якраз забагато, а не замало робив із поваги до спадщини СРСР як могутньої держави. Росії дозволили успадкувати місце Радянського Союзу в Раді Безпеки ООН, хоча ця організація, створена для збереження статус-кво Холодної війни, натомість мала б бути реформована, щоб відобразити тепер перевагу вільного світу. Не було жодних вимог щодо люстрації, — розслідування та судового переслідування або хоча б звільнення радянських посадовців за їхні злочини, — а Горбачова на Заході взагалі ледь не канонізували.
Не зовсім це схоже на приниження, якщо, звісно, не враховувати ніяковість від того, що Росія конче потребувала мільярдів доларів у вигляді допомоги від колишнього суперника — суперника, якого цілі покоління радянської пропаганди змальовували безсердечним та нищівним. СРСР програв Холодну війну, а програші болючі. Це переживання, відчуття переможеного, було наслідком нездатності забути країну, що зникла в нас з-під ніг. СРСР програв Холодну війну, але це була перемога не просто для Сполучених Штатів та Заходу, але й для росіян та всіх радянських громадян, а також усіх, хто жив за «залізною завісою». Ми отримали свободу жити, говорити та думати, як самі того хотіли. Справжньою втратою стала наша нездатність викорінити систему КДБ та швидко залишити позаду дні «минулої слави», як це вдалося більшості європейських країн із соціалістичного блоку. Це зробило Росію та інші колишні радянські держави вразливими перед міфом про приниження, а також для людей на кшталт Путіна, які прагнуть їх експлуатувати.
2
УТРАЧЕНЕ ДЕСЯТИЛІТТЯ
Здається, сьогодні багато хто забув, що падіння «залізної завіси», закінчення Холодної війни та розпад Радянського Союзу були окремими подіями. Тісно пов’язаними, безумовно, але до того часу, як СРСР офіційно перестав існувати, Берлінська стіна вже була зруйнована понад два роки. 1989 року по всій Центральній та Східній Європі поширилися різноманітні антикомуністичні революції та рухи за незалежність, першим із яких стала польська «Солідарність» у квітні. Ця хвиля накрила Угорщину, Східну Німеччину, Чехословаччину, Болгарію, Румунію та Албанію.
Я пригадую, як радянські ЗМІ висвітлювали ці приголомшливі події з типовими для періоду гласності проявами шизофренії. Теоретично преса на той час була вже вільною, але телебачення все ще залишалося під централізованим контролем Кремля. Наприклад, програми, де повстання в Прибалтиці обговорювали в недостатньо критичний спосіб, могли раптово зникнути з ефіру. Окрім того, саме у відповідь на ці політичні зміни на радянському телебаченні почала з’являтися більш агресивна форма пропаганди замість просто дозованих новин та легких розваг. На 1985 рік друковані ЗМІ пройшли довгий шлях із часів партійного рупора — газети «Правда» — і періодика вже мала достатньо сміливості для точного висвітлення падіння одного за одним комуністичних режимів у Європі. Зміна влади там відбувалася напрочуд мирно. Був лише один сумнозвісний виняток — страта огидного румунського диктатора Ніколае Чаушеску, який наказав своїм військам відкрити вогонь по антиурядових протестувальниках, унаслідок чого було вбито близько тисячі ста людей.
У будь-якій дискусії про «дух 1989 року» слід також згадати протести та масові вбивства на китайській площі Тяньаньмень, особливо після візиту Горбачова до Пекіна в травні в самий розпал протестів, за три тижні до того, як на придушення демонстрантів були кинуті танки. До речі, диктатори, схоже, значно краще вчаться на прикладах з історії, ніж демократи, «путіни» цього світу побачили лише, що Горбачов був надто слабким, аби втримати СРСР купи, а з Тяньаньмень винесли урок жорстокої сили.
6
Robert О. Paxton, The Anatomy of Fascism (New York: Knopf Doubleday, 2004). Kindle edition, locations 4284–85.