РЕПОРТЕР: «Чи будете ви протидіяти погрозам республіканців урізати іноземну допомогу Росії?»
Що?! Так, отакою була ситуація в 1995-му! Сьогодні, рівно двадцять років по тому, збудована Росією іранська ядерна програма знову на перших шпальтах переважно з тієї самої причини — страху, що Іран будує ядерну бомбу. І все це починалося, коли американські гроші допомагали Росії триматися на плаву (а Єльцину — переобратися в 1996 році). Безумовно, слід було обговорити потенційну залежність такої допомоги від припинення підтримки іранської ядерної програми або масових убивств у Чечні. По суті ж, таку залежність лише побіжно обговорювали в обох палатах Конгресу США в 1995 та 1996 роках.
Російське агентство з атомної енергетики «МинАтом» (яке у 2007-му змінив «РосАтом») приносило відчайдушно потрібну країні вільно конвертовану валюту та працювало з просто-таки тривожним рівнем непідзвітності. Його шеф Віктор Михайлов уклав таємну угоду з Іраном на постачання газової центрифуги, що мала б забезпечити виробництво збройного урану, причому зробив це, навіть не попереджаючи Єльцина[14]. Це шахрайське агентство також мало підтримку міністра іноземних справ Євгенія Примакова, який сприяв тісним політичним та економічним зв’язкам з Іраном[15].
У своїй книзі Клінтон розповідає, що коли він уперше зустрівся з Єльциним у Кремлі під час візиту, вони «вдарили по руках», що Єльцин публічно оголосить, що Росія не передаватиме Ірану жодних ядерних технологій, які можна було б використати з військовою метою. Як і домовлялися, той зробив це на прес-конференції, але офіційно Єльцин не забороняв передачі технологій подвійного призначення аж до серпня 1996-го, більш ніж за рік.
Багато членів Конгресу були обурені та висунули додаткові умови щодо обмеження допомоги Росії, якщо вона продовжуватиме підтримувати іранську ядерну програму та воювати з цивільним населенням. Але адміністрації Клінтона вдалося включити до законопроекту про допомогу Росії спеціальне положення, яке мало «дозволити президентові відхиляти це обмеження, якщо він вважає, що це в інтересах національної безпеки США». Адміністрація стверджувала, що було неприпустимим обумовлювати допомогу Росії конкретною бажаною поведінкою щодо Ірану або Чечні, оскільки «ця програма допомоги була покликана сприяти реформістським елементам у Росії та, як наслідок, полегшити трансформацію, що мала б гарантувати більш тісне співробітництво в майбутньому»[16].
Фактично цей параграф виправдовує все, прибираючи із зовнішньої політики елемент моралі. Заради примарної надії на «більш тісне співробітництво в майбутньому» адміністрація Клінтона була готова відкласти іранську ядерну програму та масові вбивства в Чечні подалі. І проблема була не в грошах: кілька мільярдів доларів не роблять і не руйнують жодної країни, хоча Єльцин, безумовно, потребував усієї допомоги, яку він міг одержати, адже наближалися президентські вибори 1996 року. (Я сам тоді підтримав його кандидатуру.) Замість того, щоб прив’язати допомогу й зовнішню політику до аморального винищення цивільного населення в Чечні, Клінтон висловив занепокоєння, зробив кілька непевних припущень, що це може спонукати інші країни вступати до НАТО (як згодом і сталося) та назвав це внутрішньою справою Росії.
Клінтон та Європа втратили шанс провести для Росії межі прийнятної поведінки майже скрізь, окрім Прибалтики. У Середній Азії та різних зонах конфлікту на Кавказі Захід мовчки підтримував російський вплив. Як повідомила в жовтні 1994 року газета «Нью-Йорк Таймз», за два місяці до вступу російських військ у Чечню Захід відмовився надати цій новоствореній державі своїх миротворців, дозволивши російським військам увійти, щоб розв’язати спровоковані ними ж конфлікти[17].
Свого часу Рейган та його моральна зовнішня політика вказали правильний шлях, але тепер цей шлях повністю відкинули. Він не базувався на тому, що можна зробити в односторонньому порядку. Наприклад, ніхто не міг навіть уявити, що Сполучені Штати або НАТО можуть прямо допомогти чеченським сепаратистам. Важливим елементом було показати чітко та послідовно, що мають значення і права людини, і людські життя. Клінтон натомість так сильно сподівався на «більш тісне співробітництво», що просто не міг заявити, що винищення цивільного населення й допомога державі-спонсору терористів, які створюють ядерну програму, неприйнятні.
Це свідчення аморальної пасивності також забиває додаткові цвяхи в труну міфу про російське приниження. Клінтон постійно поводився з Єльциним якнайкраще, надавав Росії інформацію щодо Ірану, почав масову демілітаризацію Європи й навіть допоміг роззброїти інші колишні радянські держави, створивши враження гарантій із боку Росії. 1994-й став роком, коли лідери Росії, України, США та Великої Британії сіли поруч за довгим столом в Угорщині для підписання того, чому судилося стати відомим як Будапештський меморандум про гарантії безпеки.
14
Стаття в газеті «Коммерсант», 18 травня 1995 р. Згадана в книзі: John W. Parker, Persian Dreams: Moscow and Tehran Since the Fall of the Shah (Washington, DC: Potomac Books, 2008), P. 116.
16
Tarnoff, U.S. Assistance to the Former Soviet Union 1991–2001: A History of Administration and Congressional Action. Звіт для Конгресу, оновлений 15 січня 2002 р.
17
Steven Erlanger, “Five Years Later: Eastern Europe, Post-Communism — A Special Report; East Europe Watches the Bear, Warily”, New York Times, 21 жовтня 1994 p.