Пізніше, після того, як сербські війська вже були розбиті повітряними силами НАТО, Росія змінила свій погляд на введення іноземних сил до Косова й вирішила відігравати роль «неупередженого» посередника. Уявіть, що хтось заскакує до потяга лише за кілька секунд до відправлення, а потім сперечається з кондуктором щодо ціни на квиток.
Якщо припустити, що Росія справді мала серйозний вплив на рішення Белграда, тоді уряд Єльцина має нести й частку відповідальності за впертість Мілошевича в провадженні його кривавої політики етнічних чисток. Якщо ж вплив Росії перебільшений, то на чому тоді базувалася надто стурбована човникова дипломатія заступника державного секретаря США Строуба Телботта?
Європейські та американські лідери ще раз довели своє прагнення заспокоїти еґо та тривогу «великої сили» Росії, і заради чого? То була класична форма заохочення нападника, навіть якщо за часів Єльцина це вважалося не таким уже й великим злочином. Росія все заперечувала та діяла саморуйнівним чином, що також мало негативний вплив за кордоном, показуючи поганий приклад іншим країнам. Якби західні сили проявили твердість щодо справжнього статусу Росії та використали це як важіль впливу для заохочення прозорості й реформ, сьогодні ми всі могли б жити значно краще.
Натомість зі своїм сербським союзником у руїнах та Єльциним, який показав себе масовим убивцею, російська адміністрація та російські медіа відчайдушно намагалися знайти якийсь аспект, що врятував би їхню гідність. Тоді як росіяни на Далекому Сході та північних територіях країни тієї зими були глибоко занепокоєні тим, що їм може не вистачити їжі й пального, російський уряд активно працював над спорядженням десяти тисяч миротворців для Косова.
У своїй передовій статті у «Волл-Стрит Джорнал», написаній після подій у Косовому, я присвятив кілька слів схваленню західних лідерів за їхні рішучі дії. Закінчив же нагадуванням, що якщо вони не об’єднають свої сили заради створення більш стабільного світового порядку, Косово може стати не останнім місцем, де знадобиться така інтервенція. Адже Організація Об’єднаних Націй була створена в 1945 році саме для цементування політичного ладу, сформованого після перемоги союзників. Але дуже швидко вона стала органом компромісів, у якому супердержави могли легко ветувати будь-яку резолюцію, що суперечила інтересам їхніх підопічних. З розпадом Радянського Союзу ця система вже більше не слугувала меті міжнародного миру та стабільності.
Штучно створені компроміси ООН були вже зайвими, а часто й небезпечними. Справді, чітке дотримання резолюцій ООН президентом Бушем у 1991 році вберегло врешті Саддама Хусейна та подовжило кризу в Перській затоці на невизначений час. Залучивши Росію як арбітра (за іронією долі, посередником там був обраний Євгеній Примаков, як і в Іраку) та вимагаючи дозволу ООН на будь-яку дію Альянсу, Мілошевич намагався зіграти в ту саму гру.
Усе це ще раз потвердило, що світ потребує міжнародного механізму прийняття рішень, не обтяженого ідеологічним багажем Холодної війни. Мета ООН заморозити статус-кво між двома ядерними супердержавами застаріла. Демократія переважила, і час уже було визнати це офіційно й затвердити таку перевагу. Звинувачення Слободана Мілошевича військовим трибуналом стало чудовим першим кроком до такого нового світового порядку. Проте, як ми тепер знаємо, кілька цінних кроків буде зроблено згодом.
У своїй визначній книзі про війни в Югославії американський журналіст Девід Гелберстам написав цікаві рядки про те, що привело Мілошевича до краху, а, зрештою, і до смерті в гаазькій в’язниці у 2006 році під час трибуналу над ним за військові злочини: «Мілошевич примудрився зберегти переконання, яке мали багато тоталітарних діячів до нього. Він вірив, що якщо демократії діють повільно, це є ознакою слабкості; якщо вони багаті, то вони також загнивають. Окрім того, оскільки їхні політики та громадяни бояться сплатити ціну війни, їх можна залякати. Одного разу він сказав міністру зовнішніх справ Німеччини Йошці Фішеру таке: “Я можу пережити смерть — багато смертей, а ви — ні”».[19]
Урешті-решт його помилка була доведена, але лише після сотень тисяч загиблих, а ще мільйонів поранених і травмованих. На жаль, ми можемо додати до першого речення Гелберстама «та багатьох тоталітарних діячів після нього». Такий самий безжальний підрахунок у своїх взаєминах із вільним світом провів і Путін після його вторгнення в Грузію у 2008-му та в Україну сьогодні. Терористи всіх мастей використовують таке обґрунтування. Вони вірять, що демократичні країни — повільні багаті лякливі демократії — не здатні протистояти підривникам-самогубцям та кривавим бійням. Вони також уважають, що цінності сучасного світу водночас є і його слабкістю, і загрозою їхньому виживанню. І вони праві щодо обох цих міркувань. Наше завдання — подолати слабкості, не втрачаючи цінностей, яких так бояться вороги вільного світу.