Коли у 2000 році Путін став президентом, його оточувало багато інших потужних сил. Влада всередині та ззовні стін Кремля все ще належала різним радникам Єльцина (зокрема його доньці) та олігархам. Серед них були багаторічний eminence grise — «сірий кардинал» Єльцина Борис Березовський, а також його колеги Олександр Волошин і Роман Абрамович. Березовський був знайомий із Путіним багато років та вважається саме тією людиною, яка підняла його з посади простого бюрократа до прем’єр-міністра.
Хоча єльцинські реформи суттєво послабили вплив Думи на президента, вона все ще була важливим фактором, який не можна повністю ігнорувати. Медіа відчували на собі значний вплив уряду, але залишалося все ще багато альтернатив, тому політичні репортажі, хоча й були упереджені та різкі, не обмежувалися.
Оскільки я вже часто нав’язував свої передбачення, маю приділити трохи часу й своїм помилкам. Через два дні після вступу Путіна на посаду я виступив із панегіриком каденції Єльцина та спробував задати оптимістичний тон щодо майбутнього під владою Путіна. У моїй передовій статті у «Волл-Стрит Джорнал» від 3 січня 2000 року навіть не згадане кадебістське минуле Путіна чи жахливий стан прав людини в Чечні. Я зосередився на спадку Єльцина та на складності будь-яких передбачень через усе ще невідомість Путіна широкому загалу. Окрім того, як усі патріоти, я прагнув найкращого для моєї країни. Іноземна підтримка та інвестиції були все ще дуже важливими для Росії, на що я, безумовно, зважав, коли писав ті рядки для газети. Отже, я відзначив: «Переконаний, що Єльцин щиро вірив у необхідність зробити Росію повноцінною демократичною державою та хотів бути певним, що нова сильна особистість у Кремлі буде в змозі захистити дорогоцінні демократичні реформи. Лише час покаже, чи зможе Путін бути гарним президентом. Але вже сьогодні ми можемо стверджувати, що за цих умов Єльцин поставив на правильну конячку... Напрошується запитання: «Як команда Путіна впорається зі зростанням економічних проблем у Росії?» — але, без сумніву, вони шукатимуть рішення в окреслених Єльциним конституційних межах. Таким чином вони сприятимуть кінцевому історичному тріумфу першого президента Росії».[29]
Звісно, виявилося, що Єльцин хотів, аби сильна особистість у Кремлі захистила не дорогоцінні демократичні реформи, а статки, накопичені ним, його родичами й помічниками. І я просто не міг уявити, що самі конституційні межі стануть об’єктом такого швидкого й такого грубого наступу. Як і більшість людей, я уявляв, що Путін просуватиме свою власну команду й буде більш дисциплінованим за Єльцина, а не те, що він одразу поведе всю країну назад до тоталітаризму.
Тут ми підійшли до сил за межами Росії, західних адміністрацій та інвесторів, які наприкінці десятиліття практично опустили руки щодо Росії. Замість того, щоб застосувати свій значний вплив для повернення реформ і демократичних інституцій, провідні держави вільного світу обмежили свої інвестиції ядерним роззброєнням та іншою порівняно простою співпрацею. Хоч ви вже мали зрозуміти, що я не підтримую міф про російське приниження, якщо Захід справді мав інтерес щодо майбутнього Росії, то можна було б зробити значно більше.
Учасником і свідком багатьох подій навколо спроб реформувати та відновити російську економіку в пострадянські роки був Джордж Сорос. Його інвестиційний фонд став таким самим важливим чинником у багатьох відношеннях, як і Міжнародний валютний фонд. Він також був дуже розчарований слабкою та лицемірною політикою взаємодії Заходу наприкінці 1990-х. Ще до того часу, як Путін став президентом, Сорос уже бачив, що буде далі. Значно раніше за більшість оглядачів він зрозумів, куди Путін поведе країну. У лютому 2000 року цей відомий інвестор написав статтю для газети «Московские новости». Більша її частина була присвячена опису королівської битви за лаштунками великої політики між Чубайсом і Березовським та критиці Заходу за те, що він вважав нездатністю адекватно підтримати Росію. Між іншим, він сказав про майбутнє нового режиму Путіна таке: «Але держава, побудована Путіним, навряд чи базуватиметься на принципах відкритого суспільства. Вона й далі використовуватиме відчуття страху, що з’явилося після вибухів житлових будинків. Ця держава намагатиметься встановити свою владу над приватним життям та боротиметься за світову першість Росії. Вона буде авторитарною та націоналістичною. Неможливо передбачити розвиток подій, але зрозуміло також, що ця перспектива наближається й що уникнути її можна було б, якби західне вільне суспільство саме дотримувалося своїх принципів».[30]
29
Garry Kasparov, “Yeltsin Offers New Hope for the New Year”, Wall Street Journal, 3 січня 2000 p.
30
Джордж Сорос, «Горькие размышления с верой в Россию», «Московские новости», лютий 2000 р.