Коли йдеться про правильне розуміння Путіна, причому найбільш раннє, то основні лаври слід віддати Андрію Піонтковському. Один із найгостріших розумів у політичному аналізі, Андрій також має один із найгостріших язиків. У січні 2000 року він назвав путінізм «найвищою та заключною стадією бандитського капіталізму», а також coup de grace — «ударом милості» по голові російського народу. Стаття, написана ним у лютому 2000 року для «Раша Джорнел», заслуговує на безсмертя за дуже чітке бачення того, чого більшість із нас тільки боялася. Він починає цю статтю випадком на Всесвітньому економічному форумі в Давосі, коли його потішило спостереження за дискусійною панеллю російських посадовців, де ті намагалися відповісти на запитання «Хто такий Путін?»: «Поважне панство, яке в коридорах було по-діловому агресивним, просуваючи свій продукт під торговельною маркою «Володимир Путін, наступний президент Росії», було розгублене — жоден із них не хотів виступати на публіці або вони просто не насмілювалися виступати. Це було так, неначе йшлося про мерця — «про нього говорять або добре, або нічого». Але ж Путін був дуже навіть живий і політично забіякуватий».[31]
Далі Піонтковський розповідає, як він сам відповів на це запитання на своїй дискусійній панелі наступного дня. Як завжди, Андрій не забарився з ударами: «Моя відповідь їм була такою: “Не робіть вигляд, що ви не знаєте, хто такий Путін”. Ви просто не готові зазирнути правді у вічі. Я знаю про Путіна не більше за вас. Але того, що я знаю, достатньо для мене, щоб скласти своє судження як пересічного російського виборця про цього претендента на президентську посаду — що ця людина є небезпечною для моєї країни та для світу.
Це людина, яка продемонструвала повну зневагу до людського життя, цинізм і лицемірство, а також готовність скористатися війною та загибеллю тисяч російських солдатів і невинних цивільних як інструментом піару в його виборчій кампанії. Це людина, яка підняла тост на річниці дня народження Сталіна, відновила табличку в пам’ять про колишнього голову КДБ Юрія Андропова на її місці на стіні штаб-квартири Федеральної служби безпеки на Луб’янці та мріє побачити, як у центрі Москви знову постане пам’ятник м’яснику Феліксу Дзержинському, засновнику радянської таємної поліції».
Після цього Піонтковський послався на долю журналіста Андрія Бабицького, якого викрали російські військові в Чечні та якого пізніше Путін особисто звинуватив у зраді за репортажі, що здалися йому надто співчутливими до чеченських бойовиків. Стаття закінчувалася такими словами: «Ця гра також сповнена політичної значущості. Не лише Бабицького катують у фільтраційних таборах. Нас усіх тримають в одному величезному фільтраційному таборі за воротами Чудового Нового Світу Путіна-Штазі. Вони перевіряють нашу готовність до цього світу, який на нас чекає. Скільки ми зможемо мовчки проковтнути? Як швидко та як легко нас зламати? Тих, хто не пройде відсів, безжально відкинуть як брак.
Не питайте мене, хто такий Путін. І не питайте мене, по кому дзвонить Путін. Він дзвонить по трійках».
2005 року бюст Фелікса Дзержинського було повернуто на його старе місце на задньому подвір’ї Головного управління МВС Росії в Москві, на Петрівці, 38. Великий пам’ятник йому на Луб’янській площі, урочисто скинутий у 1991-му, ще чекає на своє повернення.
Після інавгурації 7 травня 2000 року Путін зіштовхнувся з низкою зовнішніх впливів, не кажучи вже про хитку економіку й незакінчену війну в Чечні. З приголомшливим зосередженням він негайно почав роботу, щоб приборкати або знищити всіх та все, що могло обмежити його владу. Його першим указом було забезпечити захист Єльцину, як, поза жодними сумнівами, і було обіцяно. Ті ж, що слідували один за одним у наступні кілька днів, були спрямовані або на зміцнення армії, або на ліквідацію російських демократичних інституцій.
Олігархи, які були на неправильному боці боротьби за владу, швидко відчули на собі, що означало для Путіна програти. Володимир Гусинський, — медіа-барон, чий НТВ був першим незалежним телеканалом у Росії, — уважався надто близьким до мера Москви Юрія Лужкова, чиї президентські амбіції він фінансував. Гусинського визнали ненадійним та потенційно небезпечним для Путіна, і наслідки не змусили на себе чекати. За лічені дні після приходу Путіна на президентську посаду медіа-компанія Гусинського була захоплена силовиками. У червні Гусинський був заарештований за надуманим звинуваченням та провів три дні у в’язниці. Звільнений під заставу, він утік в Іспанію, де пізніше того ж року був ненадовго заарештований за ордером Інтерполу, виписаним на прохання російського уряду. (Один із перших прикладів такої тактики — зловживання міжнародними інституціями з метою політичного переслідування.) Урешті-решт медіа-активи Гусинського перейшли у власність держави як штрафна форма ренаціоналізації, що пізніше також стане звичною схемою.