Більшість країн Європи також із готовністю висловлювала на папері занепокоєння кривавою бойнею в Чечні, а потім приймала Путіна, наче нічого й не було. Два головні європейські лідери Тоні Блер у Великій Британії та Ґергардт Шредер у Німеччині взагалі не прагнули конфронтації, особливо коли йшлося про укладання вигідних угод, а на їхні ринки надходило так багато російських грошей. (А у 2001-му на посаду прем’єр-міністра Італії мав ще повернутися Сільвіо Берлусконі, який згодом стане найкращим партнером та найвідданішим захисником Путіна.) Можна трохи похвалити Жака Ширака у Франції, чий уряд рішуче протестував проти тогочасних звірств у Чечні та навіть приймав представника президента Чечні в Національній Асамблеї. Але ця перемога була до болю нетривалою, і коли Путін у жовтні відвідав Париж, Ширак підняв за нього та його дружину Людмилу тост зі словами: «Нам час уже написати нову сторінку у франко-російських відносинах». Як там буде «натиснути кнопку “перезавантаження”» французькою?
На той час Блер уже встановив високу планку потурання злу, коли зробив дивний маневр, несподівано приватним чином відвідавши Путіна в Санкт-Петербурзі напередодні президентських виборів у Росії в березні 2000 року. Правозахисні організації та британська преса накинулися тоді на Блера за, по суті, підтримку Путіна в той час, під його командуванням відбувалися «масові страти цивільного населення, свавільне затримання чеченських чоловіків, систематичні побиття, тортури, а іноді й зґвалтування»[37]. Замість обговорення цього Блер із дружиною відвідали Ермітаж, Літній царський палац, а також «провели вечір в опері, відвідавши разом із Путіними прем’єру «Війни і миру» Сергія Прокоф’єва». Причому під час свого візиту Блер відмовився зустрічатися з будь-якими іншими кандидатами чи опозиційними лідерами.
2000-й був не найкращим роком і для мене. Більшу частину другої половини 1999-го я витратив на запуск інформаційного шахового веб-сайту «Kasparov Chess Online», що мав побачити світ, якраз коли бульбашка інтернет-ресурсів почала здуватися. Але все одно то був чудовий час, і я пишаюся деякими проектами, які ми реалізували. На жаль, як і багато інших інтернет-підприємств, усього через кілька років мій сайт пішов за вітром. У жовтні я мав провести свій перший за п’ять років захист титулу чемпіона світу проти мого співвітчизника Володимира Крамника. Я прибув до Лондона в чудовій формі, повний ідей та впевненості. А через місяць вперше програв у титульному матчі, причому не вигравши жодної партії. Крамник був готовим значно краще та переграв мене, бо після п’ятнадцяти років на верхівці я став жертвою власного самозаспокоєння. То був нищівний досвід, і у свої тридцять сім я вперше ненадовго замислився про закінчення кар’єри. Але моє прагнення довести, що я все ще був найкращим гравцем у світі виявилося надто сильним, і надалі я зберігав свій перший номер рейтингу, аж поки справді не завершив кар’єру у 2005 році.
Зализуючи рани та готуючись до повернення, я мав багато часу для вивчення результатів першого року перебування Путіна на посаді. Багато з думок, що тоді прийшли мені в голову, увійшли до передової статті у «Волл-Стрит Джорнал» від 4 січня 2001 року під назвою «Російський президент торгує страхом», що, на мій жах, і понині лишається дуже актуальною. Краще б мені довелося визнати свою помилку щодо цієї статті, ніж щодо іншої, оптимістичної, написаної роком раніше. Путін має звичку робити з мене точного пророка, але водночас і дуже розчарованого росіянина.
Неочікувана відставка Бориса Єльцина 31 грудня 1999 року змусила мене провести новорічні свята за описом його ролі в російській історії. Оскільки старий президент назвав свого наступника (що в російській політиці означало гарантоване обрання), я намагався передбачити критерії майбутніх дій Володимира Путіна. На жаль, мої передбачення, засновані на припущенні, що молодий прагматичний російський лідер посилить демократичні процеси всередині країни, боротьбу з корупцією та згладить нерівності зовнішньої політики Єльцина, виявилися лише новорічними побажаннями.
Через рік я переконався, що міг би бути більш далекоглядним. Адже Путін мав усі переваги, яких тільки міг забажати новий президент. Його рейтинг підтримки громадськістю нагадував ейфоричні перші дні Єльцина в Кремлі, а тоді виборам у Росії ще можна було вірити, не те, що сьогодні. Приголомшлива девальвація рубля після дефолту в серпні 1998-го дала поштовх переважно орієнтованій на експорт російській економіці. А високі ціни на нафту створили запас твердої валюти, небачений для жодного посткомуністичного уряду Росії.