Схожою помилкою є говорити, що виключення прав людини з порядку денного переговорів послаблює зовнішню політику або навіть створює ризик для національної безпеки. Для отримання спершу ширшої картини погодьмося, що чим більше у світі буде ліберальних демократій, тим у більшій безпеці ми всі будемо. «Ніколи» — ризиковане слово в будь-якому аргументі, але можна цілком безпечно сказати, що здорові демократії майже ніколи не ведуть воєн одна з одною. У довгостроковій перспективі політики, що сприяють створенню та успіху більшої кількості демократій, посилюють національну безпеку. Це у своїй основі помилково вірити, що можна досягти мети моральної політики засобами морального компромісу. Не можна йти на північ, якщо ви робите навіть дуже малі кроки на південь.
2014 року виповнилося двадцять п’ять років із дня смерті видатного радянського фізика та борця за права людини Андрія Сахарова. Заново відкриваючи для себе деякі його тогочасні лекції й статті, я був надзвичайно вражений ясністю його думок на складну тему морального вибору. Я знав, звичайно, що він був дуже хороброю людиною й говорив як людина, що витримала найскладніші моральні випробування, що лише могли випасти на її долю. «Батько радянської водневої бомби» став потужним голосом проти поширення ядерної зброї. Герой Радянського Союзу став його бранцем та водночас найефективнішим критиком. Передчасна смерть Сахарова в грудні 1989-го змінила курс світової політики, адже я дуже сильно вірю, що його присутність могла наставити Росію на кращий шлях, ніж той, яким ми пішли без нього. Він був нашою фігурою рівня Нельсона Мандели, і без нього було дуже легко заявляти, що ми здатні позбутися злочинів Радянського Союзу, ніколи насправді з ними не стикаючись.
Трьома роками свободи, які Сахаров мав перед смертю, він переважно завдячував якраз такій моральній стійкості, яку обстоював. У жовтні 1986 року, під час зустрічі Михайла Горбачова та Рональда Рейгана в Рейк’явіку, американський президент розчарував Горбачова непохитністю щодо реалізації Америкою Стратегічної оборонної ініціативи (СОІ). Ціла низка сміливих пропозицій та контрпропозицій щодо різкого зменшення, ба’ навіть повного знищення ядерних арсеналів провалилася. Рейгана багато критикували тоді за такий результат, та й він сам був ним незадоволений, але, як ми знаємо тепер, ця відмова поступитися хоч чимось у Рейк’явіку стала серйозним ударом по сподіваннях Горбачова врятувати Радянський Союз. Горбачов повернувся додому, розуміючи, що, якщо Рейган не кине йому рятувальний трос, єдиним способом виживання СРСР залишаться разючі зміни внутрішньої політики. Перебудова почалася. Однією з перших дій Горбачова, дуже символічною, став дзвінок Андрію Сахарову з повідомленням про його звільнення із шестирічного заслання та припинення цькування. У березні 1989 року Сахаров був обраний до нового парламенту, але вже через дев’ять місяців помер від серцевої недостатності.
Сахаров не був ідеалістом, який обирає «журавля в небі». Він боровся за універсальні принципи, але водночас добре розумів обмеженість спроб впливу на радянський режим. Коли в 1973-му він написав листа до Конгресу США з проханням прийняти те, що потім стало відоме як поправка Джексона-Веніка, Сахаров обстоював конкретне питання — єврейську еміграцію із СРСР — замість виголошення гучних промов. Він був майстром словесної тактики. Знаючи, що він не може відкрито закликати до прийняття законів, які вважали каральними для його рідної країни, Сахаров написав, що СРСР «розвивається за умов нестерпної ізоляції»[40] й повернув усе так, що ця поправка має полегшити цю ізоляцію, а отже, насправді є виграшною для СРСР.
То був мудрий та хитрий маневр, адже поправка Джексона-Веніка була задумана, щоб змусити Радянський Союз послабити правила еміграційного контролю, прив’язавши їх до торговельних відносин, і була чітким інструментом ізоляції радянського режиму, а не взаємодії з ним. Проте вона була інструментом взаємодії з радянським народом і безпосередньо простягала йому руку дружби та свободи, а це важлива різниця. Що могло бути більш ефективною критикою Радянського Союзу, ніж мільйони його громадян, які прагнули свободи? У своїх мемуарах радянський посол у США Анатолій Добринін пише, що під час обговорення поправки будь-які вимоги щодо еміграції вважали «осудом нашого соціалістичного раю» та, «якщо хтось мав нерозсудливість бажати поїхати, це сприймали як жахливу образу!»[41]
У своєму листі до Конгресу Сахаров також використав дисидентську тактику «громадянської покори», вимагаючи, щоб радянський уряд поважав свої власні та міжнародні закони: «Ця поправка не є втручанням у внутрішні справи соціалістичних країн, а лише захистом міжнародного права, без якого неможлива жодна взаємна довіра»[42]. Антипутінський рух теж узяв на озброєння цю тактику. Наші протести часто поставали на вимогах, щоб уряд дотримувався російської конституції, що теоретично гарантує право на збори та свободу слова, які путінський режим постійно порушує.
40
Andrei Sakharov, “A Letter to the Congress of the United States”, 21 серпня 1973. Опубліковано в книзі: Sakharov Speaks (New York: Alfred A. Knopf, 1974), P. 211. Ми з Олексієм Навальним позичили цю техніку, коли закликали прийняти Закон Магнітського — «антипутінський, а тому дуже проросійський законодавчий акт».