Кількома днями пізніше лист Сахарова був опублікований на всю сторінку в газеті «Вашингтон Пост», що викликало гнів Леоніда Брежнєва та дивну заяву, що той лист «не лише антидержавний та антирадянський, а це просто якийсь троцькістський учинок»[43]. За іронією долі адміністрацію Ричарда Ніксона він розлютив не менше.
Сахаров був противником розрядки — слова, у якому він та інші дисиденти справедливо вбачали евфемізм умиротворення. Його помічник та соратник, дисидент Натан Щаранський підсумував спротив їхньому руху з боку табору «реалістів» на чолі з держсекретарем Ніксона Генрі Кіссинджером, який уважав радянських дисидентів порушниками спокою, що загрожують пустити під укіс його ретельно збалансовану реальну політику. Щаранський писав: «Кіссинджер побачив у поправці Джексона спробу підірвати плани спокійного поділу геополітичного пирога між супердержавами. Такою вона й була. Джексон вірив, що з Радянським Союзом потрібна конфронтація, а не умиротворення»[44].
Далі Щаранський, який і сам дуже красномовно та авторитетно говорив і писав про моральну політику, цитує свого друга: «Один із месиджів, які [Сахаров] послідовно доноситиме до цих іноземців, полягає в тому, що права людини ніколи не треба вважати окремим гуманітарним питанням. Для нього це було також питанням міжнародної безпеки. Як він дуже точно зауважив: «Країна, що не поважає права свого народу, не поважатиме й права своїх сусідів». Путінська Росія є ідеальним прикладом цієї істини.
Погляди на моральну політику поділяв й інший відомий дисидент, письменник-вигнанець Олександр Солженіцин, який використовував для висвітлення ситуації позитивний приклад американських батьків-засновників. У своїй лекції в Нью-Йорку 9 липня 1975 року він сказав: «Люди, які створили вашу країну, ніколи не втрачали бачення своїх моральних орієнтирів. Вони не сміялися з істинної природи понять «добро» та «зло». Їхня практична політика звірялася з моральним компасом. І як не дивно, найбільш далекоглядною та найбільш цілющою виявилася саме практична політика, розрахована на ґрунті моральних міркувань».
Якщо мені дозволено буде звести слова Солженіцина до афоризму, найморальніша політика також виявляється найефективнішою політикою. Віра в інше призводить до хибних компромісів, що піддають ризику свободу й зовсім не покращують нашу безпеку.
Після багаторічного обговорення, коли Сполучені Штати перейшли до остаточного скасування поправки Джексона-Веніка у 2011-му, я скаржився щодо вибору часу для цього кроку. Кордони Росії були відкритими, тому вихідна мета цієї поправки застаріла. Але зняти цей орієнтир на законодавство щодо прав людини тоді, коли Володимир Путін повертає Росію в тоталітарну темряву, було жахливою ідеєю. Це був найкращий засіб конфронтації із СРСР, а не умиротворення, і він дуже голосно та чітко вказував на важливість свободи особистості. Поправка Джексона-Веніка була спадком минулої доби, але вона була потужним символом. Її анулювання без заміщення чимось іншим мало послати всім сигнал, що або Сполучені Штати більше не турбують ці універсальні права або що Америка не вважає путінську Росію авторитарним режимом.
2011 року я приєднався до всесвітньої кампанії, запущеної міжнародним фінансистом Біллом Браудером для просування Закону Магнітського почасти як заміни поправки Джексона-Веніка шляхом нової прив’язки американської (а пізніше і європейської) зовнішньої політики до порушення прав людини в Росії. Я виступив із кількома лекціями в окрузі Колумбія й написав передову статтю, спонукаючи Конгрес та адміністрацію Обами не винагороджувати Путіна за знищення російського громадянського суспільства й за переслідування тих, хто виявив його злочини.
Саме під час підготовки цих виступів я став великим прихильником Генрі Джексона — сенатора від штату Вашингтон, який був основною силою моральної американської зовнішньої політики в 1970-х. Я міг би з радістю списати кілька сторінок потужними твердженнями Джексона щодо того, чому Америка має дотримуватися своїх ідеалів свободи та демократії, активно просуваючи й захищаючи їх за кордоном. Моїм улюбленим є висновок його полум’яної промови від 27 вересня 1972 року в Сенаті щодо захисту поправки, що мала носити його ім’я: «Ми можемо та повинні не втрачати віру у свої найкращі традиції. Ми не повинні сьогодні, як уже зробили одного разу, поступатися тиранії, коли є люди, які ризикують більше за нас, але насмілюються чинити опір»[45]. Джексон також процитував Нобелівську лекцію Солженіцина 1972 року: «ВНУТРІШНІХ СПРАВ узагалі не залишилося на нашій тісній Землі!»[46]
43
Cristopher Andrew and Vasili Mitrokhin, The Sword and the Shield: The Mitrokhin Archive and the Secret History of the KGB (New York: Basic Books, 2000), P. 317.
44
Natan Sharansky and Ron Dermer, The Case for Democracy: The Power of Freedom to Overcome Tyranny and Terror (New York: Public Affairs, 2004), P. 3.
45
З певних причин цей видатний історичний документ важко знайти навіть у нашу еру тотальної інформації. Першим результатом пошуку цієї цитати в «Ґуґл» є посилання на мою сторінку у «Твіттері»! У повному обсязі цю промову можна завантажити з веб-сайту фонду Джексона: hmjackson.org.
46
Через повагу я зберіг прописні літери, які Олександр Солженіцин використав для слів «внутрішніх справ» у своєму рукописі Нобелівської лекції.