Коли мене у 2013-му запросили розповісти про Росію під час однієї події в коледжі Гіллсдейл у рідному штаті Джексона Вашингтоні, я одразу вхопився за цю можливість. Гіллсдейл є політично дуже консервативним закладом, таким собі «консервативним Гарвардом», тому я насолоджувався своєю альтернативною промовою, згадуючи в ній Джексона, а також його колегу з демократичної партії Гаррі Трумена. Вони обоє були переконаними адвокатами використання впливу й морального авторитету Америки для захисту людей від диктатури по всьому світу. На жаль, за кількома пам’ятними винятками нинішнім поколінням демократів ця позиція повністю забута. Після моєї лекції до мене підійшла літня місцева жінка, яка добре пам’ятала, як підтримувала Джексона (а може, і Трумена!) та називала його «єдиним демократом, за якого я колись голосувала!»
Адміністрація Буша-молодшого відкрито просувала «програму свободи» (відому також як доктрина Буша), програму, якою Джексон міг би пишатися. Там рекомендувалось активно сприяти свободі за кордоном. До речі, цю програму я підтримував ледь не в усіх аспектах. Але члени адміністрації однаково потрапили до пастки непослідовності й компромісів стосовно Росії. Фраза Райс «Холодну війну справді скінчено» після телефонної розмови з Путіним 11 вересня сказала все. Холодну війну було скінчено на десятиліття!
Цей коментар посилюють слова, які Райс одного разу сказала на «Шоу Чарлі Роуза», здається, у 2009-му: «Росіяни сьогодні живуть краще, ніж у СРСР», знову створюючи враження, що 1990-х узагалі не було. Заперечувати масштаби репресій у теоретичних або історичних дебатах — одна річ, але робити це, коли людей ув’язнюють і вбивають прямо зараз, аморально. Навіть якщо вода відступила, кількох метрів усе ще достатньо, щоб потонути, особливо якщо у вас зв’язані руки[47].
Так, Холодну війну було скінчено, але Путін уже вів наступну війну, і вона була не в Чечні або проти терору. Путінська війна була проти російської демократії та всіх, хто міг стати на шляху його місії з її знищення. Ті телефонні дзвінки до Буша 11 вересня були попереджувальними ударами, цілеспрямованим маневром Путіна з підриву потенційного впливу Америки на його дії всередині країни.
На жаль, ця тактика працювала цілком добре, а Буш зі своєю адміністрацією зрозуміли ситуацію запізно й посилили свій тиск лише після вторгнення Путіна в Грузію 2008 року. Але на той час Буш уже збирався йти з посади, а російська демократія лежала на смертному одрі, не отримавши вчасно допомоги Заходу, яка ще могла мати потрібний ефект на початку десятиліття, коли Путін був вразливим.
Погляд на те, що відбувалося в Росії після 11 вересня, також є гарним способом прослідкувати одну з найголовніших особливостей путінського правління: чим менший тиск він відчуває ззовні, тим більшим диктатором стає всередині Росії. Попри його імідж та риторику крутого хлопця, Путін, особливо в перші кілька років на посаді, був чутливим до зовнішнього тиску щодо громадянських свобод та інших порушень прав людини. Лише пізніше, коли до нього потічками потекли нафтові гроші, а всі потенційні внутрішні суперники були знищені, він почав скрізь хизуватися своїм імунітетом до зовнішнього тиску.
У темні дні СРСР світ розумів, що такі люди, як Андрій Сахаров, Сергій Ковальов та Натан Щаранський, є героями через їхній ненасильницький спротив. Сучасний же путінський стиль пригноблення незгодних зовсім інший. Цей стиль має на Заході багато адвокатів, які відмовляються розрізняти путінський режим і пригноблюваний ним російський народ. Наприклад, після моєї участі в дискусії на каналі «Бі-Бі-Сі» 2006 року, у передачі, що записувалася в Москві, але, звісно, у Росії не транслювалася, один британський глядач написав, що вражений, як вільно ми говоримо речі, за які, як він сказав, нас іще нещодавно могли стратити. Така позиція, що «росіяни сьогодні живуть краще» й мають радіти цьому покращенню, стала дуже шкідливою для нашого демократичного процесу. Адже вона оцінює репресії з абсурдним релятивізмом.
47
У ще одній ганебній заяві Райс у 2005 році Білорусь під владою Олександра Лукашенка згадана як «остання справжня диктатура, що залишилася в серці Європи». Але запам’ятали й повторювали безліч разів лише про Лукашенка як «останнього диктатора в Європі». Найгірше, що сказала вона це, перебуваючи в Москві! Навіть якщо мало хто був готовим назвати Путіна диктатором у 2005-му, навіщо було так йому лестити? 2014-го Лукашенко злегка помстився, сказавши, що після вторгнення Путіна в Україну ніхто більше не називає його останнім диктатором Європи. І це правда.