Не певен, сміятися мені чи обурюватися тим, що антисемітський хор знову подав голос, вихлюпнувшись із берегів російського Інтернету після того, як Путін почав війну в Україні у 2014-му. Якщо вірити кремлівській пропаганді, у новому демократичному уряді в Києві повно фашистів і нацистів, як тепер називають усіх, хто проголошений ворогом Росії. Тому Росія змушена втрутитися, щоб захистити не лише етнічних росіян, але й бідних євреїв! На це Асоціація єврейських організацій та громад України відповіла відкритим листом, у якому йдеться, що заяви президента Путіна про зростання антисемітизму в їхній країні «не відповідають дійсності» і що вони, «мабуть, плутають Україну з Росією, де єврейські організації якраз відзначили торік зростання антисемітизму»[49]. Україна також має нижчий рівень антисемітських проявів за майже всі європейські країни, де ведеться статистика, включно з Францією та Німеччиною. Окрім того, частиною інформаційної війни Кремля стали розповіді про єврейських олігархів, які «правлять Україною», вочевидь, щоб спробувати спровокувати проросійських братів-слов’ян в Україні повстати проти них або, можливо, дозволити зробити це Путіну.
Ці перекручені звинувачення викликали до життя гарний жарт, який я почув, коли відвідав Україну в грудні 2014 року. Росіянин дивиться по телевізору новини та в паніці телефонує своєму єврейському другові в Україні: «Мойше, це правда, що вашу країну захопили фашисти й бандерівці?» «Так, — відповідає друг, — у нашій синагозі всі такі!»
Але повернімося до 2003 року й арешту Ходорковського: це було подано як удар заради справедливості, як реформу й відплату за простий народ. Фактично ж усе було з точністю до навпаки за всіма трьома пунктами. Тоді не виникало багато запитань, чому це сталося у 2003-му, якщо злочини, у яких його звинувачували, мали місце в 1990-х. Утім, справжні мотиви ув’язнення Ходорковського розкриває погляд на його тогочасну діяльність як усередині, так і ззовні «Юкоса».
Переслідування Гусинського та Березовського почалися ще за два роки до арешту Ходорковського. Вони обидва становили для Путіна пряму та явну загрозу через свої медіа-холдинги й політичний вплив. Натомість Ходорковський та його нафтова компанія в перші роки правління Путіна процвітали. «Юкос» збирався скористатися злетілими до небес цінами на нафту для модернізації застарілого радянського обладнання, що дісталося йому в спадок, а також розширити міжнародне партнерство на шляху до перетворення на першу велику російську справді мультинаціональну компанію. На думку Путіна, це становило загрозу. Він хотів бути впевненим, що нафтові та газові гіганти, так звані «національні чемпіони», будуть жорстко контролюватися Кремлем.
На думку Путіна, Ходорковський також учинив великий гріх, особисто долучившись до політики та громадянського суспільства. При цьому він не збирався принести президентові клятву вірності або спробувати виступити проти нього напряму в нечесній виборчій грі. Ходорковський заснував фонд «Відкрита Росія» та використовував його як спонсора десятків програм і благодійних акцій по всій країні, причому повністю відмовляючись звертатися по дозвіл від Кремля на цю діяльність. Він навіть публічно проголосив, що підтримуватиме опозиційних кандидатів, тоді як інші олігархи валізами тягали готівку на підтримку путінського політичного курсу.
У Москві є дуже великий Російський державний гуманітарний університет (РДГУ), який підписав із «Юкосом» контракт на одержання 100 мільйонів доларів у вигляді освітніх грантів. Після того, як Ходорковський був заарештований, у РДГУ раптом змінилося керівництво, і новий ректор відмовився брати гроші в «Юкоса». Ходорковський не витрачав свої кошти на купівлю футбольного клубу в Англії, як це зробив із «Челсі» приятель Путіна Роман Абрамович. Навіть якщо й робив щось подібне, почасти для підтримки своєї репутації, Ходорковський вкладав передусім гроші в Росію, і ці дії робили його загрозою для Путіна — обґрунтованою з усіх боків. Він був не тією людиною, яку Путін міг контролювати.