Слідкують із надією, що Росія все ж таки стане країною свободи та закону, де закон буде вищий за чиновника.
Де підтримка опозиційних партій перестане бути приводом для репресій.
Де спецслужби захищатимуть народ і закон, а не бюрократію від народу та закону.
Де права людини не будуть більше залежати від настрою царя. Доброго чи злого.
Де, навпаки, влада буде справді залежати від громадян, а суд — лише від права та від Бога. Якщо хочете, називайте це сумлінням.
Я вірю, так буде.
Я зовсім не ідеальна людина, але я людина ідеї. Мені, як і будь-кому, важко жити у в’язниці й не хочеться тут померти.
Але якщо доведеться, у мене не буде вагань. Моя віра варта мого життя. Думаю, я це довів...
Ваша честь, я готовий зрозуміти, що вам дуже непросто, можливо, навіть страшно, і я бажаю вам мужності.
Усі розуміють, що ваш вирок у цій справі — яким би він не був — стане частиною історії Росії. Більше того, він формуватиме її для майбутніх поколінь. Усі імена залишаться в історії — і обвинувачів, і суддів — так само, як вони залишилися в історії після сумновідомих радянських процесів». [51]
Слова та мрії видатної людини незалежно від її минулих гріхів чи майбутніх справ. Через п’ять тижнів суддя подовжив терміни покарання Ходорковського та Лебедєва до 2017 року, що пізніше були скорочені за апеляцією до 2016-го, а потім до 2014-го. Але, звичайно, Путін усе одно мав кілька трюків про запас.
Три роки по тому Путін здивував усіх, зокрема самого Ходорковського, оголосивши, що звільнить його, а потім і зробив це 20 грудня 2013 року. Схоже, що це відбулося завдяки поєднанню двох чинників. З одного боку, це був тиск Німеччини — Ходорковський потім подякував колишньому міністрові зовнішніх справ цієї країни Гансу-Дітріху Ґеншеру за допомогу у звільненні. З другого ж, у Путіна було бажання «підчистити хвости» перед початком Зимових Олімпійських ігор у Сочі в лютому 2014-го. Ходорковський привертав до себе забагато уваги, адже організація «Емнесті Інтернешнл» проголосила його в’язнем сумління й доля цієї людини могла стати привабливим об’єктом для журналістів з усього світу. Для Путіна це була також можливість зіграти улюблену роль «доброго царя», проявивши милосердя до поваленого ворога, і шанс отримати щось в обмін за невелику ціну його звільнення на одинадцять місяців раніше. Це також дозволяло уникнути проблеми початку третього судового процесу, у якому, щоб виправдати подальше тримання Ходорковського за ґратами, мали фігурувати злочини, не менші за вбивство.
Щойно його звільнили, Ходорковський того ж дня виїхав до Німеччини, щоб відвідати свою хвору матір. У перші дні після звільнення він тримався доволі стримано, але невдовзі почав знову виступати проти путінського режиму й відновив роботу свого фонду «Відкрита Росія».
Це ще не епілог історії Ходорковського. Як і дуже багато російських історій, вона просто не може писатися далі, поки Путін при владі. Що ж до амбіцій Ходорковського, то під час нашої зустрічі незабаром після його звільнення він сказав мені тихо, але впевнено: «На місці Путіна я б мене не випускав».
7
З ВОГНЮ ТА В ПОЛУМ’Я
Можна скласти дуже довгий перелік речей, у реальність яких за мого життя ніколи б не повірив мій дідусь — затятий радянський комуніст. Причому мій титул чемпіона світу з шахів не входить навіть до першої десятки. Виступ перед поважною аудиторією на Мангеттені з промовою про важливість «американських цінностей» капіталізму та свободи стояв би в цьому переліку доволі високо. Як і те, що після прочитаної у Вайомінґу лекції про загрозу путінської Росії я надіну на голову позиченого ковбойського капелюха.
Проте під першим номером, мабуть, була б подія, що сталася 17 серпня 2012 року біля московського суду. Навіть не в самому приміщенні суду, а під його стінами. У той день мене заарештувала й побила поліція. Це сталося під час протесту проти засудження «Пуссі Райот» — трьох членів дівчачої панк-групи, яких звинувачували в проведенні антипутінської акції в одній із московських церков та зйомках цієї акції на відео. Процес над ними відбувався в тому самому Хамовницькому суді, де двома роками раніше судили Михайла Ходорковського. Не маючи змоги пробитися крізь натовп усередину, я стояв на тротуарі збоку від входу, спокійно спілкуючись із кількома журналістами, коли раптом налетіла поліція й буквально винесла мене звідти.