За кілька місяців до завершення моєї кар’єри свідомість людей по всьому світі приголомшила новина про захоплення заручників у бесланській школі. Я пишу про це тут, свідомо порушуючи хронологію, через вплив, який ця подія мала на моє рішення піти з шахів та через мої особисті враження після відвідання тих місць у 2005 році.
А починалося все так: 1 вересня 2004 року чеченські сепаратисти захопили понад тисячу заручників у школі в Північній Осетії, російській частині Кавказу поблизу кордону з Грузією. У той день було свято першого дзвоника, або День знань, — початок навчального року, коли батьки та інші члени родини супроводжують своїх дітей до школи. Аж раптом школу захопили тридцять важко озброєних терористів, які зігнали заручників до спортзалу. Будівлю було заміновано саморобними вибуховими пристроями (справжніми, на відміну від «Норд-Осту»), а певну кількість заручників одразу було вбито.
Надворі панувало прогнозоване сум’яття, адже різні загони регіональних та національних сил безпеки, а також політики всіх мастей ніяк не могли узгодити свої дії. Батьки та інші місцеві мешканці відмовлялися залишити зону проведення операції, причому багато хто прагнув за будь-яку ціну не допустити штурму школи. Адже в пам’яті людей були ще дуже свіжі спогади про трагедію «Норд-Осту». Вимоги нападників теж нагадували 2002 рік: виведення російських військ із Чечні та визнання незалежності цієї республіки. У деяких повідомленнях ішлося, що вони також хотіли, щоб Чечню визнала Організація Об’єднаних Націй.
Окрім того, терористи вимагали присутності кількох регіональних політиків, які служитимуть посередниками, зокрема президента Північної Осетії Олександра Дзасохова та президента сусідньої Інгушетії Мурата Зязікова. Жоден із них у Беслан так і не прибув. Дзасохов пізніше казав, що йому силою завадили приїхати, та розповів журналу «Тайм», що «дуже високопоставлений генерал із Міністерства внутрішніх справ сказав йому: «Якщо ви спробуєте туди поїхати, я отримав наказ вас заарештувати»[53].
Нападники також запросили Анну Політковську, журналістку, яка була однією з небагатьох росіян, кому чеченці довіряли. Вона одразу ж вирушила до Беслана, але доїхати не змогла. Під час авіаперельоту їй підлили в чай отруту, Анна впала в кому та опинилася на волосинку від смерті у невеличкій лікарні в Ростові, після чого вимушена була повернутися до Москви на реабілітацію. Пізніше Політковська заявила: російські органи безпеки «нейтралізували мене, бо знали, що я їхала в Беслан для налагодження перемовин»[54].
Лідер чеченського руху за незалежність Аслан Масхадов, якого зневажали й за голову якого Москва призначила винагороду в 10 мільйонів доларів, засудив цей напад через свого представника та, здавалося, був готовий утрутитися в ситуацію особисто. Дзасохов пізніше казав, що він був готовий узяти участь у переговорах, запропонувати терористам безпечний шлях відходу, а також звільнення кількох ув’язнених бойовиків, щоб гарантувати безпеку решти заручників.
Однак у процесі переговорів сталося непередбачуване. 3 вересня, на третій день облоги, спортзал струснули два вибухи, якраз коли до будівлі школи наближалися медичні працівники, щоб забрати двадцять тіл загиблих ззовні. Один із вибухів спричинив пожежу на даху школи. І знову пізніше з’явилося з півдюжини версій про причину тих вибухів, а ще більше про бій, який після них розпочався. І половину з них ми почули від тих самих посадовців, які через день розповідали вже щось інше. У деяких повідомленнях ішлося, що в терористів випадково спрацювали саморобні вибухові пристрої. В інших же казали, що то російський снайпер застрелив терориста, а той підірвав бомбу.
Не менш суперечливою є також розповідь про те, хто саме командував операцією та хто й коли віддав наказ стріляти. Причому чим більше часу минає після трагедії, тим більш суперечливою вона стає. Адже коли всередині та ззовні спортзалу почалася стрілянина, багато заручників були вже надто змученими спрагою та заслабкими, щоб тікати, а озброєні місцеві мешканці пішли на штурм разом із місцевими правоохоронцями й важкою військовою технікою. Там був страшенний хаос. Лише після того, як мешканці навколишніх будинків знайшли на дахах купу відпрацьованих труб, стало зрозуміло, що військові стріляли по приміщеннях із дітьми з реактивних вогнеметів.
Майже одразу після закінчення бою на місце приїхали бульдозери та самоскиди, які вивезли звідти завали (разом із деякими останками тіл) та все інше, що могло послужити доказом для реконструкції жахливих подій того дня. Свідчення місцевих мешканців та заручників раз у раз суперечили заявам уряду про те, що сталося. Владу стільки разів ловили на брехні про речі, що легко перевірялися (на кшталт того, яке озброєння застосовували й коли саме), що довіряти будь-якій з офіційних версій було просто неможливо.
53
J. F. O. Mcallister; Paul Quinn-Judge; Yuri Zarakhovich, “The Talks that Failed”, Time, 13 вересня 2004 p.