То був великий момент для Путіна й водночас сумний для російської демократії. Путін любив крутитися серед цих взірців демократії, що абсолютно не заважало йому зневажати те, що вони начебто обстоювали. Запрошення Єльцина було чудовим жестом надії, що вся подальша взаємодія з Росією стане добром для всіх. Натомість Велика вісімка стала ідеальним прикладом шкоди, якої може завдати взаємодія. Адже Путін використовував кожне фото рукостискання, щоб вихвалятися кредитом довіри демократичних лідерів у себе в країні. Було доволі важко пропонувати опозиційні ідеї демократії народу Росії, коли той на кожному телеканалі бачив, як лідери вільного світу вітають Путіна як рівного. Я не втрачав надію, що Захід проявить колективну твердість і поставить участь Росії в клубі в залежність від справжнього стану нашої демократії. Утім, для припинення нарешті членства Росії у Великій вісімці знадобилося путінське вторгнення в Україну у 2014 році.
Під час перебування в Санкт-Петербурзі президент Буш зустрівся з групою директорів російських неурядових організацій та опозиційних фігур — принаймні так йому сказали. Знав він про це на той час чи ні, але кожен учасник тієї зустрічі мав бути попередньо схвалений Кремлем. На мій погляд, жодну людину там не можна було кваліфікувати як опозиційну фігуру, окрім, мабуть, Людмили Алексєєвої, колишньої радянської дисидентки. Яким би смішним не був цей фарс, Тоні Блер не зробив навіть такого символічного зусилля, і замість нього з групою голів неурядових організацій під час саміту зустрілася його дружина Чері Блер.
Коли дивишся на політику умиротворення Росії з боку Заходу в той період, на думку спадає моя улюблена цитата з Вінстона Черчилля: «Якою б чудовою не була стратегія, час від часу слід дивитися на результати». Протягом п’яти років президент Буш говорив про збереження відкритого діалогу з Путіним та про те, як важко він працював, щоб переконати російського лідера, що «в його найкращих інтересах прийняти західні та універсальні цінності»[58]. Це звучало цілком розважливо, але ми не повинні були вірити теорії. Ми мали уважно вивчити приклади з минулого, а крім того, було вже цілком зрозуміло, що стратегія політичного дискурсу та умиротворення щодо Росії провалилася.
На той час, коли відбувалася зустріч Великої вісімки, західні лідери мали вже цілком достатньо прикладів, щоб вжити більш рішучих заходів, якщо вони хотіли, щоб хтось узагалі вірив їхній риториці про сприяння демократії в Росії. Адже санкт-петербурзький саміт пропонував присутнім на ньому головам держав можливість самим побачити, якою поганою стала ситуація. Якби лідери, які так часто говорили про отримання від Росії «змішаних сигналів», схотіли, то побачили б, що єдина суміш, що мала тут значення, складалася з нафти, грошей і влади.
Буш і лідери європейських країн, вочевидь, уважали, що краще залишати такі речі осторонь заради отримання співпраці Росії у сфері безпеки та енергетики. Але, як передбачав колись Солженіцин, така цинічна й неприйнятна з моральної точки зору позиція також довела свою повну неефективність. Просто як у давні часи, Москва стала союзником порушників спокою й антидемократичних правителів по всьому світу. Допомога ядерній програмі Ірану, постачання ракетних технологій Північній Кореї, військового обладнання Судану, М’янмі та Венесуелі, дружба з ХАМАС — так Путін відплатив Заходу за мовчання про стан прав людини в Росії впродовж восьми років.
Тим не менш лідери Великої сімки відмовлялися визнати, що абсурдно звертатися до Росії по допомогу з Іраном, Північною Кореєю або ХАМАС, коли від напруження, створюваного кожним пуском корейської ракети й кожною іранською ядерною погрозою, залежали високі ціни на енергоносії, на яких трималася влада путінської адміністрації. Росія й далі блокувала санкції ООН проти цих небезпечних держав. Дивним було лише те, чому Захід продовжував поводитися з путінською Росією як із союзником.
Зокрема, з метою просування бізнес-інтересів своїх країн європейці також заявляли, що Путін є певним різновидом демократа. Звичайно, можна було очікувати, що лідери держав якоюсь мірою підтримуватимуть свої національні інтереси. Президент Франції Саркозі просував автомобільну компанію «Рено» та нафтову компанію «Тоталь». Канцлер Німеччини Меркель сприяла «Мерседес-Бенц» та «Дойче Телеком». І, безумовно, Берлусконі просував компанії... самого Берлусконі.
58
Звернення президента Джорджа Буша-молодшого до продемократичної організації «Фрідом Хауз», 29 березня 2006 р.