Після дружнього візиту Путіна до Ірану в жовтні 2007 року я написав в одній статті, що він, мабуть, думав над тим, щоб приміряти на себе новий титул, ставши кимось вищим за прем’єр-міністра, повноваження якого доволі обмежені, чи навіть за підзабутого генерального секретаря партії. «Верховний лідер аятола Путін» мав для цього всі шанси, писав я й був переконаний, що він завжди мріяв керувати з-за лаштунків, без зайвих неприємностей та умовностей президентської посади. На жаль, мій жарт виявився ближчим до істини, ніж я міг уявити.
У мене була спокуса відтворити в цій книзі своєрідний протест, який я висловив у статті, написаній про російську державу у 2009 році, не згадавши в ній імені Дмитра Медведєва жодного разу. Повне його ігнорування стало б точним відображенням ролі цієї людини, яка обіймала посаду президента Росії з 2008 до 2012 року, коли він повернув її назад Володимирові Путіну, неначе собака приносить назад паличку своєму хазяїну. Проте потім я вирішив, що немає сенсу збивати читачів із пантелику заради особистого протесту, але все ж збираюся розповісти про нього доволі стисло.
Річ у тому, що як фігура Медведєв був і лишається абсолютно незначним. Але ідея якогось «Медведєва», тобто ідея молодого ліберального президента, який міг би наставити країну на шлях сучасності, справді виявилася дуже й дуже корисною. Можна майже уявити, як Путін та його близьке оточення зібралися в лабораторії, розробляючи ідеал «Медведєва». Він мав бути зі свіжим обличчям і світлими очима, а також здатним добре говорити про реформи на втіху інтелігенції. Окрім того, він мав із незворушним виглядом люб’язно визнавати, що не все в Росії чудово, але точно скоро покращиться. Цей «Медведєв» також про всяк випадок не міг мати жодної власної думки, амбіцій або політичної підтримки. Нарешті, він мав бути нижчим на зріст за Путіна, а також мати ще меншу харизму — насправді дуже рідкісне поєднання. На щастя для Путіна, сталося так, що в нього якраз був один такий під рукою, причому в його власному кабінеті міністрів.
10 грудня 2007 року Путін під гучні фанфари оголосив, що підтримає як свого наступника на президентських виборах першого віце-прем’єр-міністра Росії Дмитра Медведєва. Цю кандидатуру швиденько висунула «Единая Россия» та інші маріонеткові партії, і вже через тиждень після одержання путінського благословення Медведєв став офіційним кандидатом. Він одразу ж оголосив, що, як тільки виграє ці вибори, призначить своїм прем’єр-міністром Володимира Володимировича Путіна. Путін милостиво погодився, і на цьому квит. (Заради участі в президентських перегонах Медведєв також відмовився від посади голови «Газпрому», що породило жарти про його пониження в посаді до президента Росії.)
Що ж до західних лідерів, то прикладом реакції майже всіх із них може бути один коментар у новинах. Наступного дня після путінського схвалення Медведєва держсекретар США Кондоліза Райс проводила дискусію за круглим столом із редколегією газети «Ю-Ес-Ей Тудей». Поговорили про Ірак, Іран, а потім перейшли до колишньої зони відповідальності Райс — Росії. Вона висловила кілька обґрунтованих зауважень про те, як «демократичні процеси в Росії зробили крок назад», та про те, що «це не те середовище, у якому можна говорити про вільні й чесні вибори». Але потім продовжила, сказавши, що знає Медведєва й що він «інтелігентний» та «з іншого покоління»[59], неначе щось із цього мало хоч якесь значення, навіть якщо було правдою.
Найбільш показовим моментом у коментарі пані Райс є той, коли тема Медведєва як наступного президента Росії була піднята вперше. В офіційних записах ідеться:
СЕКРЕТАР РАЙС: «Думаю, у березні в них усе одно будуть вибори». (Сміх.)
Напевно, усі присутні добре посміялися, коли заздалегідь вирішене призначення Медведєва президентом назвали виборами. Правду кажучи, наші вибори таки викликали сміх. Але чого одразу не прозвучало наступне запитання до пані Райс: «То чому ж Росія все ще у Великій сімці, якщо російські вибори є таким жартом?» або «Чому адміністрація Буша витратила стільки часу, крові й коштів на спроби побудувати демократію в Іраку та де тільки можливо, при цьому практично ігноруючи дії Путіна в найбільшій в світі країні-експортері нафти, яка також має найбільший у світі ядерний арсенал?» Не те, щоб усі наполягали або очікували, що Буш вторгнеться в Росію, звичайно, але проста логіка вимагала поставити це запитання людині, яка так активно просувала те, що вона називала «Програмою свободи».