Репортажі Політковської про звірства в Чечні зазвичай мали форму бесід із родинами, яких роз’єднала війна. Вона також виступала в ролі такого собі духівника для російських солдатів і навіть офіцерів, які соромилися того, що коїлося в Чечні в ім’я Росії. Така робота зробила її ворогом номер один для довгого переліку впливових людей та груп, які вже не раз демонстрували свою жорстокість. Проте для нас усе ж стало шоком, коли в жовтні 2006-го її вбили у віці сорока восьми років.
Заради об’єктивності наведу тут два коментарі: один — від ФСБ, а другий — від відомого дисидента. Через два дні після смерті Політковської президент Путін, коли його спитали на прес-конференції в Німеччині (не в Росії, звичайно, де таке запитання ніколи б не дозволили поставити), заявив, що «її смерть завдала російській владі більше шкоди, ніж її публікації»[63]. Під час нагородження фільмів-переможців на фестивалі документального кіно в Празі у березні 2008 року колишній президент Чехії Вацлав Гавел сказав: «Було б добре, якби цей фільм змогли подивитися багато людей. Особливо політики, які цілуються й обіймаються з російськими високопосадовцями, ледь не непритомніючи від запаху нафти та газу!»[64] Знайти цей фільм може бути нелегко, — я сам знайшов його на «Ю-Тьюбі» німецькою та російською мовами, а от англійською нема, — але він вартий пошуків. Це рідкісний зразок вимираючої породи людей. Адже на час убивства Анни російська незалежна журналістика в тому вигляді, який вона сповідувала, уже охолола в труні.
На Світовому конгресі російської преси в Москві 11 червня 2008 року Медведєв урочисто пообіцяв «підтримувати свободу медіа». А що, у цьому плані щось мало змінитися? Ознаки були недобрі. Він розписав потребу в «кириличному Інтернеті» та розкритикував закриття російськомовних ЗМІ в колишніх радянських державах, де після обмежень радянської доби відроджувалися місцеві мови. Медведєв також додав, що російське телебачення є «одним із найбільш якісних у світі»[65].
На той час параноя Кремля щодо того, хто й що має право з’являтися на російських телеекранах, досягла нових вершин. Президент Академії російського телебачення Володимир Познер зізнався, що він подає перелік гостей, яких хоче запросити на своє шоу, керівництву Першого каналу, яке потім повідомляє йому, кого він може запросити, а кого ні. Зайве й казати, що такі люди, як Нємцов, Навальний і я сам, ніколи в його шоу не з’являлися.
Разом зі зростанням цін на нафту на понад 700 відсотків, підкорення Кремлем російської преси стало найбільшою причиною сприйняття путінського режиму як успіху. Олігархи 1990-х, можливо, і грабували Росію дощенту, але принаймні ми могли дізнаватися про це з новин. І от ті дні пройшли, а елітне коло олігархів навколо Путіна має владу й багатства, про які оточення Єльцина й не мріяло. 2000 року, коли Путін прийшов до влади, у переліку світових мільярдерів журналу «Форбс» іще не було жодного росіянина. Натомість на 2005 рік їх було вже тридцять шість. 2008-го їх було вісімдесят сім, більше, ніж у Німеччині та Японії, разом узятих, і це в країні, де 13 відсотків громадян жили за межею бідності, що дорівнювала доходу в 150 доларів на місяць. Путін і його захисники за кордоном вихвалялися зростанням у Росії ВВП, але це було неначе середня температура всіх пацієнтів у лікарні.
Згідно з цифрами 2015 року, навіть після року західних санкцій і різкого зниження цін на нафту в переліку «Форбс» усе ще залишається вісімдесят вісім російських мільярдерів, куди все ще не входить сам Путін або кілька його найближчих соратників. Думаю, неможливо повірити, що людина, яка тримає у своїх руках життя і смерть вісімдесяти восьми мільярдерів, не є найбагатшою з них усіх. Випадкові витоки інформації про загадкові маєтки на Чорному морі й величезні банківські перекази в нікуди лише додають побічних доказів того, що на сьогодні Путін є, мабуть, найбагатшою людиною у світі.
25 жовтня 2011 року я виступав із лекцією про Росію у фонді «Герітидж» («Спадщина») у Вашингтоні. На той час Грузія перебувала під великим тиском із боку Сполучених Штатів та інших західних лідерів, аби дозволила Росії приєднатися до Світової організації торгівлі. І це попри те, що дві великі частини суверенної грузинської території були окуповані російськими військами з часу вторгнення у 2008 році. Багато журналістів і навіть деякі уряди все ще називали Абхазію та Південну Осетію «спірними територіями», а не окупованими, ігноруючи той факт, що вони були відторгнені від Грузії Росією за допомогою військової сили.
63
Коментар Путіна для преси в Німеччині 10 жовтня 2006 р., через чотири дні після вбивства Політковської.
64
Слова Вацлава Гавела, широко розтиражовані після тієї події та процитовані в прес-релізі за фільмом.
65
Усі цитати взяті з інформаційного висвітлення заяв Медведєва на Всесвітньому конгресі російської преси в Москві 11 червня 2008 р.