Елфріда дійшла висновку, що Ґлорія не заважає їхній дружбі, бо Франческа її мало цікавить. Донька не могла подарувати їй того, що давали бурхливе життя, вечірки, друзі. Ґлорія любила і завжди прагнула бути лідеркою. Інколи Ґлорія нагадувала Елфріді мисливця, який сурмить у ріг, щоб привернути увагу, й збирає докупи всіх своїх собак.
Елфріда потрапила в немилість лише раз — під час святкової вечері у Фубістерів. Це була вечеря з дотриманням усіх норм етикету, зі свічками, срібними приборами та старим дворецьким, який чекав гостей біля столу. Після вечері вони перейшли у велику вітальню (де було доволі прохолодно, бо вечір видався не з теплих), і Оскар сів за рояль і зіграв етюд Шопена. А затим попросив Елфріду заспівати.
Вона такого не очікувала і дуже засоромилася. Почала відмовлятися, посилаючись на те, що вже давно не співала і голос не той…
Але старий сер Едвін Фубістер теж долучився до умовлянь.
— Будь ласка, — сказав він, — я дуже люблю, коли хтось співає.
Він сказав це так ласкаво, що Елфріда завагалася. Зрештою, це ж не страшно, що голос утратив молодий тембр і тремтить на високих нотах. І що з того, що, можливо, вона заспіває неідеально і трохи осоромиться? І цієї миті її погляд ковзнув по обличчю Ґлорії. Вона була така незадоволена і стривожена, що зробилася схожою на бульдога. Елфріда зрозуміла: Ґлорія не хоче, щоб вона співала. Не хоче, щоб вона стала поруч із Оскаром і розважала гостей. Ґлорія не зносила, коли світ крутився не навколо неї. Елфріду це настільки вразило, ніби вона побачила Ґлорію голою.
Звісно, можна було б ввічливо відмовитися, щось придумати як виправдання. Але сьогодні вона смачно повечеряла, випила чудового вина й одразу посміливішала. А ще глибоко в душі Елфріда відчула, що їй хочеться бодай дещиці уваги. До того ж вона ніколи не дозволяла залякувати себе і не збиралася зраджувати своєму принципу. Тому вона усміхнулася, глянувши на погрозливо насуплені брови Ґлорії, а затим обернулася до господаря будинку.
— Якщо ви хочете, я охоче заспіваю… — сказала вона.
— Чудово! — вигукнув сер Едвін і заплескав у долоні, наче дитина. — Яка радість!
Елфріда підвелася, пройшла через кімнату та стала поруч із Оскаром.
— Що співатимеш?
— Пісню, яку колись виконували Роджерс і Гарт. Знаєш її?
— Звісно.
І він заграв перші акорди вступу. Як же давно це було. Елфріда розправила плечі, набрала повні груди повітря…
— Я тільки раз глянув на тебе, — голос став слабшим, але в ноти вона потрапляла чудово, — і серце зупинилося…
І раптом її охопила безпричинна радість. Вона знову відчула себе молодою, і разом з Оскаром вони наповнювали кімнату мелодією своєї молодості.
До кінця вечора Ґлорія не зронила ні слова, але ніхто й не поривався покращити їй настрій. Поки всі захоплювалися Елфрідиним голосом і хвалили її, Ґлорія пила бренді. Коли настав час розходитися, сер Едвін провів їх до потужного «універсалу» Ґлорії, що стояв на акуратному, всипаному гравієм майданчику. Елфріда, побажавши йому доброї ночі, ковзнула на заднє сидіння, Оскар сів за кермо, а Ґлорії дісталася роль пасажирки у власній автівці.
Дорогою Оскар спитав у дружини:
— Як тобі вечір?
— У мене болить голова, — коротко кинула Ґлорія.
«Не дивно», — подумала Елфріда, але, звісно, не сказала ні слова. І це, мабуть, найтривожніша і найсумніша правда. Ґлорія Бланделл, жінка з холодною головою і відерним шлунком, забагато пила. Ні, вона не падала з ніг, вона завжди контролювала ситуацію. Але пила вона забагато. І Оскар це знав.
Оскар. Сьогодні, у сірий жовтневий день він у крамничці місис Дженнінґс купував газети й мішок собачого корму. Убраний у вельветові штани, товстий твідовий светр і грубі чоботи. Мабуть, порався в саду, потім згадав, що треба збігати до крамниці, і прибіг.
Місис Дженнінґс підняла очі.
— Добрий день, місис Фіппс.
Оскар тримав у руці купу монет. Він розвернувся й побачив її.
— Елфрідо. Привіт.
— Ти, мабуть, пішки прийшов. Не помітила твоєї автівки.
— За рогом залишив. Місис Дженнінґс, гадаю, мені більше нічого не треба.
Він відійшов, звільнивши місце для Елфріди, і зупинився. Схоже, він нікуди не поспішав.
— Давно не бачилися. Як справи?
— Та виживаю. Погода трохи замучила.
— Страшне коїться, правда? — втрутилася місис Дженнінґс. — І холодно, і разом з тим задушливо. Взагалі нічого робити не хочеться. Що там у вас, місис Фіппс?
Елфріда виклала товари з кошика, щоб місис Дженнінґс пробила їх і провела по касі. Хліб, п’ять яєць, трохи бекону й масла, дві банки собачого корму й журнал «Чудовий дім».