— Що питимеш? — запитав Ферґус Скіннер.
— Нуль п’ять лагера, будь ласка.
— А віскі?
— Я за кермом.
Ферґус привів сюди Сема одразу після зустрічі в церкві. Паб стояв якраз через дорогу від неї. Він тільки сюди і ходить, розповів він Семові, бо тут рідко бувають жінки, тому чоловіки можуть спокійно посидіти й випити віскі, і ніхто не лізтиме до них із розмовами.
— Так, так. Шкода, звісно, але нічого не вдієш, — сказав Ферґус і замовив собі склянку віскі. — А я на своїх двох. Мені можна, — спробував він пожартувати, та очі виказували, що йому не до сміху.
Йому було років сорок, але здавався він старшим. Темне волосся, світла шкіра — справжній шотландський горець. Різкі риси обличчя — глибоко посаджені очі, великий ніс, важка щелепа — надавали йому дещо похмурого вигляду.
Однак це був саме той випадок, коли зовнішність виявилася оманливою. Колись давно Ферґус Скіннер працював бригадиром на фабриці, а коли Мактаґґерти збанкрутували, він організував робітників, і вони звернулися в управління місцевих компаній і, склавшись грошима, викупили фабрику. Його майже одностайно обрали управителем, тож він найважче переживав зупинку виробництва.
Але він не здався. Для цілковитого банкрутства він був надто сильний. Коли Сем зателефонував із лондонського офісу «Старрок і Свінфілд» і попросив організувати йому зустріч із робітниками, Ферґус Скіннер зробив усе, що міг: розвісив оголошення, надіслав кілька в місцеву газету. І зібрання вийшло велелюдним — ті, хто запізнилися, мусили стояти.
Узявши напої, попрямували до хисткого столика біля вогню. Крім них, у пабі сидів лише один старий чоловік. Схилившись у кутку над склянкою, він задумливо курив цигарку. Здається, ні Сем, ні Ферґус його зовсім не цікавили. На стіні монотонно цокав чималий круглий годинник. Стрілки показували пів на шосту. Бармен полірував склянки і час від часу зиркав на маленький чорно-білий телевізор. Звук був майже нечутний.
Шматок торфу ковзнув у язики полум’я. Ферґус підняв склянку.
— За здоров’я.
— І за майбутнє, — відказав Сем і ковтнув теплого пива.
— Так, і за майбутнє.
Зустріч минула добре. Її довелося проводити в церкві, бо на фабриці було мокро і холодно. Людей зібралося багато — Сем і Ферґус сиділи на невеличкому підвищенні, і Сем побачив, що прийшли не лише чоловіки, а й жінки. І навіть кілька дітей. Мабуть, не було з ким залишити вдома.
Спершу атмосфера була дещо стримана і навіть напружена. Люди так довго просиділи без роботи, що вірити у красиві обіцянки не збиралися. Сем почав із того, що відрекомендувався новим генеральним директором і сказав, що саме він займеться відновленням фабрики й перезапуском бізнесу. У відповідь — тиша. Сем зрозумів, що для цих людей він просто лондонський багач, присланий сюди власниками «Старрок і Свінфілд», тому вирішив трохи розповісти про себе. Він із Йоркшира, народився і виріс у невеличкому містечку, де в його батьків була вовняна фабрика, дуже схожа на підприємство Мактаґґертів у Баклі. Ще розповів, що їхня фабрика також мала фінансові проблеми, і «Старрок і Свінфілд» їх урятували. Саме тому він, Сем, і приїхав до них поговорити.
Напруження трохи спало. Люди заворушилися, влаштовуючись зручніше.
І Сем розповідав далі.
Він докладно описав увесь процес відновлення фабрики. Навів переконливі аргументи, говорив про реорганізацію. А ще про те, що у виробництві збережуться традиції минулого і доброзичливість у стосунках власників і найманих робітників, але при цьому виробництво буде модернізоване і реагуватиме на вимоги ринку. А отже, будуть нові продукти, нові ринки й нове обладнання.
На початку зустрічі Сем попросив ставити запитання. Тепер, коли він закінчив, піднялося кілька рук.
— Нам потрібно буде перевчатися?
Він сказав, що так. Далі люди хотіли знати, чи буде скорочення. Він знову відповів ствердно і пояснив, що скорочення буде лише на першому етапі, а далі, коли фабрика запрацює на повну силу, штат поступово розширюватиметься і з’являтимуться нові робочі місця.
Затим підвелася одна жінка і запитала, чи буде робота для неї, спеціалістки з ручної обробки, чи тепер усе робитимуть нові розумні машини.
Сем відповів, що на новій фабриці планують виготовляти предмети розкоші, тож ручна обробка буде потрібна завжди.
Найголовніша проблема була — коли? Як швидко вони зможуть повернутися до роботи?