Щонайменше за дев’ять місяців. Щонайбільше — за рік.
Чому так довго?
Бо роботи дуже багато. Якщо комусь потрібні докази, у коридорі вже висять роздруковані плани.
Зовні стара фабрика не зміниться. Але всередині все перероблять і перебудують. З’явиться невеличка крамниця для туристів, а ще архітектор запропонував відкрити поруч маленький чайний магазин і бар із напоями, а це дасть додаткові робочі місця.
А хто отримає контракти на будівництво?
Сем пояснив, що сер Девід Свінфілд наполягав, щоб усі підрядники були місцевими і що треба залучити лише тутешніх будівельників, сантехніків, електриків та інших спеціалістів.
Після Нового року будуть розіслані запрошення на участь у тендері й підрахована приблизна вартість необхідних робіт.
Під кінець збори перетворилися на загальну дискусію — саме цього Сем і прагнув від самого початку.
Зрештою із підвищення він зійшов униз, щоби бути з людьми — пояснити, що планує керівництво, вислухати, що непокоїть робітників, заспокоїти тих, хто надто нервувався.
Коли все закінчилося, він відчув, що якщо і не знайшов нових друзів, то принаймні здобув певний кредит довіри і може сподіватися на співпрацю.
Початок виявився кращим, ніж він очікував. І майже всі його страхи виявилися марними.
Ферґус нахилився і підкинув у вогонь ще шматок торфу.
— А коли, — спитав він, — ти переїдеш жити в Баклі?
— Але я вже тут, Ферґусе.
— Але ж і в Лондон часто їздитимеш?
— Звісно. Мабуть, доведеться кататися туди-сюди, але відтепер я житиму тут.
— А де саме?
— Поки що в готелі в Інвернессі.
— А на Різдво поїдеш додому?
Сем завагався.
Якщо він збирається працювати з Ферґусом пліч-о-пліч, то краще одразу все йому розповісти. Тоді не буде ніяких чуток, непорозумінь і хибних припущень.
— Відверто кажучи, зараз у мене немає дому. Мій дім був у Нью-Йорку. І сім’ї в мене теж немає. Ми з дружиною розлучилися, і вона лишилася в Америці.
— Це погано — не мати дому, — сказав Ферґус.
— Та ні, не так уже й погано, — усміхнувся Сем. — А загалом з усіма цими справами на фабриці я був такий заклопотаний, що навіть не думав про Різдво. Можна повернутися в Лондон і відсвяткувати його з друзями, але щось мені не хочеться відволікатися від роботи.
— Навряд чи ти зможеш їздити сюди з Інвернесса щодня. Хай там і збудували нові мости, але все одно дорога далека.
— Знайду щось тут. Винайму чи куплю. Усе буде нормально.
— Можеш пожити в мене. Дружина зрадіє, і місце в нас є.
— Дякую, але хотілося б жити самому. — Сем допив свою скромну порцію і глянув на годинник. — Мабуть, уже треба їхати. Маєш слушність, дорога далека.
— Але автомобіль у тебе хороший. «Лендровер діскавері». І, схоже, новий.
— Так, новий. Купив у Лондоні, коли зрозумів, що переїжджаю сюди. Три дні тому приїхав на ньому на північ. Чудовий автомобіль.
— Так, так, усе так. У мого сина теж «лендровер».
— А ким він працює?
— Він лісівник. Вовняний бізнес його не зацікавив, він хотів більше перебувати просто неба. Завжди обожнював природу. У дитинстві часто приносив додому поранених пташок і хворих білок, тримав у клітках, лікував. У кутку на кухні завжди жила якась бідолашна тваринка. Дружина якось сказала: «Добре, що ми живемо не в Кенії».
Ферґус сказав це таким серйозним тоном, що Сем не одразу зрозумів, що той жартує.
Вони вийшли надвір. Знову пішов сніг. Семів темно-зелений «діскавері» стояв через дорогу, біля церкви, вкритий сантиметровим шаром снігу.
Ферґус запропонував:
— Раджу зателефонувати на гарячу лінію і дізнатися про стан дороги, перш ніж вирушати в Інвернесс. На Блек-Айлі може бути небезпечно за такої погоди.
— Можливо… Побачимо.
— Ми ще зустрінемося до Нового року?
— Обов’язково. Я зателефоную. Будемо на зв’язку.
— Радий був познайомитися.
— І я, Ферґусе.
Вони попрощалися, потиснувши один одному руки, і Ферґус пішов довгою вузькою вуличкою, залишаючи по собі свіжі сліди на снігу. Сем якусь хвильку подивився йому вслід, потім сів у своє велике авто і дістав із кишені два ключі: один від автомобіля, другий — від Естейт-хаусу Г’ю із червоною биркою.
Якусь хвилину Сем розмірковував, що робити. Зустріч пройшла нелегко, він неабияк хвилювався, але тепер усе позаду, і він радше почувався дещо збудженим, ніж утомленим. Було б добре повернутися зараз у готель, прийняти душ, а затим спуститися в бар щось випити і поїсти. А з іншого боку, коли він зараз так близько до Крейґана, було б доречно зробити невеличкий гак, заїхати в містечко і глянути на будинок. Просто подивитися, де він і який. Навіть заходити необов’язково — просто глянути, який він зовні, аби прикинути, чи варто їхати туди ще раз і думати про його придбання.