Якусь хвилину Сем вагався, потім вирішив кинути монетку. Якщо випаде орел — одразу їде в Інвернесс, якщо решка — зазирне у Крейґан. Знайшов монетку в десять пенсів і підкинув. Решка. Поклавши монетку і ключ від Естейт-хаусу на панель приладів, завів двигун і ввімкнув фари.
У яскравих довгих променях затанцювали сніжинки. Пригода.
«Крейґане, чекай мене, я їду».
Дивина, але на дорозі рух був доволі жвавий. Вантажівки повільно повзли на північ крізь сніг, їхні двірники працювали на повну силу. То були величезні вантажівки з деревиною, бензином чи клітками зі скотом. Ще їхало чимало легкових автівок — люди поверталися додому після робочого дня.
Прямо перед ним повз трактор з оранжевим проблисковим маячком на даху, який виблискував, наче зірка. Сем мусив сунути за ним добрих метрів вісімсот, поки той нарешті повернув на ґрунтову дорогу, і Сем зміг знову розігнатися.
Снігопад припинився різко, ніби десь вимкнули кран. На шматочку чистого неба виднівся тонкий серп місяця. Сем проїхав довгим мостом над лиманом, і ще за кілька кілометрів фари вихопили дорожній покажчик, який світився у темряві: «Туристичний маршрут. Крейґан. 3 км».
Повернувши на односмугову дорогу, поїхав уздовж узбережжя. Починався приплив, відблискувала чорна вода. Піщаний прибережний намул був укритий снігом, і пейзаж здавався якимсь нереальним, наче зі сну. На іншому березі виднівся вогник у вікні маленького будиночка. Незабаром дорога повернула праворуч, і Сем виїхав на порослий хвойними деревами пагорб, за яким тягнулися поля, а вдалині світилися вогні маленького містечка.
Небо потемнішало, знову засніжило. У місто він в’їхав дорогою, обабіч якої росли дерева, і у світлі вуличних ліхтарів побачив церкву, площу і старе кладовище за кам’яною стіною. Наче картинка з різдвяної листівки. Не вистачало лише леді в криноліні з подарунками в руках. Повільно об’їхав церкву, намагаючись розібратися, де ж тут порожній будинок Г’ю Маклеллана. Зробивши повне коло, вирішив зупинитися і запитати у когось із людей. Назустріч, тримаючись за руки і при цьому несучи кілька кошиків і сумок, прямувала якась пара. Сем опустив скло:
— Перепрошую, можна вас запитати?
Вони зупинилися.
— Так? — люб’язно озвався чоловік.
— Я шукаю Естейт-хаус.
— То ви вже приїхали, — відповів чоловік, радісно всміхнувшись. — Ось він, — кивнув на будинок позаду.
— А-а. Ясно. Дякую.
— Прошу. — І вони рушили далі.
— Добраніч! — гукнув Сем навздогін.
— Навзаєм.
Вони пішли, а Сем сидів в автівці й дивився на будинок. Сем одразу звернув на нього увагу, але проминув його, вирішивши, що він не може належати Г’ю. Як той сказав, у його домі ніхто не живе. А тут за засунутими шторами горіло яскраве світло.
У цьому будинку живуть люди. Сем подумав, що треба їхати. І забути про все. Його явно спіткала невдача. З ким не буває. Але він не любив нерозгаданих загадок і знав, що не заспокоїться, поки не з’ясує, що ж насправді відбувається. Тому взяв ключ із панелі приладів, вимкнув фари і виліз із «діскавері» просто під сніг. Затим пройшов тротуаром, відчинив важку ковану хвіртку і попрямував до будинку. Дійшовши до вхідних дверей, побачив кнопку дзвінка. Натиснув її і почув дзижчання десь усередині будинку.
А сніг не припинявся. Сем відчував, що він уже нападав за комір. Зачекавши якусь мить, знову натиснув кнопку дзвінка. Раптом ввімкнувся ліхтар над дверима, і Сему здалося, ніби це поліційний прожектор упіймав його на гарячому. Затим почулися чиїсь кроки, і двері відчинилися.
Він і сам не знав, кого очікував побачити. Може, стару жінку в фартуху. Чи чоловіка в теплому домашньому светрі й капцях, роздратованого, що хтось відволік його від улюбленої телепрограми. Та аж ніяк не високу темноволосу дівчину у джинсах і товстому пуловері. Надзвичайно гарну дівчину, на яку всі озиралися б на П’ятій авеню.
Якусь мить вони мовчки дивилися одне на одного. А потім вона не надто привітно спитала:
— Так?
— Перепрошую, це Естейт-хаус?
— Так.
— Естейт-хаус Г’ю Маклеллана?
— Ні. Естейт-хаус Оскара Бланделла.
Сем, засліплений ліхтарем і мокрий від снігу, задумливо покрутив у пальцях ключ із биркою.
— Мабуть, я помилився.
Дівчина уважно глянула на ключ, а тоді відступила на крок і ширше відчинила двері.
— Гадаю, — сказала вона, — вам краще зайти.