— Виписати чек?
— Якщо можна. Гаманець вдома лишила.
Оскар, звернувши увагу на журнал, спитав:
— Збираєшся робити ремонт?
— Навряд чи, але читати про ремонт — це як терапія для мене. Мабуть, бо для цього не треба нічого робити самій. Приблизно те саме, що слухати, як хтось інший косить газон.
Місис Дженнінґс це дуже насмішило.
— Дженнінґс свою газонокосарку ще у вересні поставив у сарай. Ненавидить косити траву, їй-бо.
Оскар почекав, поки Елфріда складе продукти в кошик, а потім запропонував:
— Можу підвезти додому, якщо хочеш.
— Я не проти пройтися. Я з Горасом.
— Його я теж залюбки підвезу. Дякую, місис Дженнінґс. На все добре.
— Бувайте, містере Бланделле. Привіт дружині.
Вони разом вийшли з крамнички. Підлітки стовбичили на тротуарі. До них приєдналася дівчина сумнівного вигляду: із сигаретою в зубах, з копицею чорного волосся та в шкіряній мініспідниці. Її присутність ніби зарядила хлопців — вони гримасували, жартували й реготали. Горас, який опинився в заручниках цієї малоприємної ситуації, мав нещасний вигляд. Елфріда відв’язала повідець, і пес полегшено замахав хвостом. Завернувши за ріг, вони вийшли у провулок, де Оскар залишив автівку. Елфріда сіла на пасажирське сидіння, Горас стрибнув їй під ноги та поклав голову на коліно.
Коли Оскар зайняв своє місце, зачинив дверцята і завів автівку, Елфріда сказала:
— Навіть не думала, що зустріну когось у крамниці пообідньої пори. Час для спілкування — ранок. Тоді всі тут зустрічаються і базікають.
— Знаю. Але Ґлорія в Лондоні, а я забув про газети.
Він повернув і виїхав на головну вулицю. Уроки вже закінчилися, і тротуаром сунули втомлені, замурзані діти, тягнучи за собою наплічники. Чоловік на церковному подвір’ї розпалив вогнище, і в застигле вологе повітря здіймався дим.
— А коли Ґлорія поїхала в Лондон?
— Учора. У неї якась зустріч чи щось таке. «Врятуйте дітей», здається. Потягом поїхала. Зустріну її на вокзалі о пів на сьому.
— Може, зайдеш до мене на чай? Чи волієш повернутися до свого саду?
— Звідки ти знаєш, що я порався в саду?
— Незаперечні ознаки плюс жіноча інтуїція. У тебе багнюка на взутті.
— Саме так, містере Холмсе, — засміявся Оскар. — Але від чашки чаю я не відмовлюся. У садівників свої привілеї.
Вони минули паб, а за хвильку вже доїхали до Полтонс-роу, на якій униз по схилу до залізниці тягнувся ряд невеличких котеджів. Біля воріт Оскар зупинився, й Елфріда з Горасом вийшли з автівки. Пес, відчувши свободу, радісно біг попереду, Елфріда з кошиком у руці пройшла за ним і відчинила двері будинку.
— Ти їх узагалі колись замикаєш? — спитав Оскар, зупинившись позаду неї.
— Коли вибігаю до крамниці, ніколи не замикаю. Та й красти в мене нічого. Заходь і зачиняй двері. — Елфріда пройшла на кухню й поставила кошик на стіл. — Якщо хочеш, можеш розпалити камін. У такий день хочеться якоїсь розради.
Набравши в чайник води з крана, Елфріда поставила його на плиту. Потім зняла куртку, повісила на спинку стільця й дістала із шафки кілька різномастих чашок.
— Тобі велику чашку чи маленьку?
— Садівники п’ють із великих.
— Будемо пити чай біля каміна чи тут сядемо?
— Мені завжди комфортніше, коли коліна під столом.
Елфріда без особливих сподівань позазирала в бляшані коробки з печивом. Дві виявилися порожніми, а в третій лежав шматок великого пряника. Поставивши коробку на стіл, поклала поруч ніж. Затим знайшла в холодильнику молоко й перелила його з пакета у жовтий глиняний глечик. Потім знайшла цукорницю. Аж тут почула, що у вітальні вже потріскують дрова в каміні. Підійшовши до дверей, обіперлася об одвірок і стала спостерігати за Оскаром. Він обережно поклав кілька шматків вугілля на маленьку пірамідку дров.
Оскар ніби відчув, що Елфріда поряд, тому випростався, повернув до неї голову і всміхнувся.
— Добре горить. Усе правильно складено, і розпалювача достатньо. Тобі треба дрова на зиму? Я можу купу привезти, якщо хочеш.
— А де я їх зберігатиму?
— Можеш скласти в саду, під стіною.
— Було б чудово, якщо ти не проти поділитися.
— У нас їх навіть забагато, — сказав він, витерши руки об штани, й озирнувся. — Знаєш, а в тебе тут дуже затишно.
— Та безлад тут. І місця мало. З речами стільки мороки, правда? Прив’язуєшся до них і потім не хочеш викидати. У мене є кілька речей, з якими не розстаюся вже багато років, ще з тих запаморочливих часів, коли виступала на сцені. Тягаю їх на собі, як равлик мушлю. Із шовковою шаллю чи якоюсь дивною дрібничкою-сувеніром у тих будинках і квартирах, де мешкала протягом життя, ставало бодай трохи комфортніше.