Ні Оскар, ні Елфріда не хотіли застрягнути десь дорогою в снігу, тому варіант їхати автомобілем навіть не розглядали й пішли пішки. У теплих куртках, шапках і чоботах вони по черзі приходили до Керрі попрощатися. Вона побажала їм гарно провести час і сказала, що залюбки вислухає їхні розповіді, коли вони повернуться.
— Не думаю, що буде про що розповісти, — сказала Елфріда. — Хіба що хтось із гостей перебере через край.
— Не втрачай надії.
Останньою зайшла Люсі. «Яка вона гарненька, — подумала Керрі. — Очі блищать, на вустах грає щаслива усмішка». У новій червоній куртці, чоботях, теплій вовняній шапці, на плече накинула наплічник.
— А що там?
— Кросівки і гребінець. І шоколадка.
— Бажаю тобі гарно повеселитися!
— Але я не знаю, коли повернуся додому.
— Не думай про це. Не переймайся дрібницями. Думаю, Рорі тебе проведе. Якщо захочеш, запроси його випити пива чи чаю. Як захочеш. Думаю, Оскар і Елфріда не заперечуватимуть.
— Справді? Ну… — Вона замислилася. — Побачимо.
— Так, раджу це зробити. А тепер іди.
— Бувай, Керрі.
— Бувай, люба. — Вони обійнялися, і Люсі поцілувала Керрі. — Бажаю гарно провести час.
Нарешті вони пішли, і Керрі почула, як зачинилися двері. Зачекала хвилин п’ять, раптом вони щось забули й повернуться, але ні, ніхто не повернувся, тож вона встала з ліжка, набрала у ванну води, довго в ній ніжилася, затим одягнула джинси і найтепліший светр, зачесалася, напахтилася й одразу відчула себе значно краще. «Я здорова», — сказала своєму відображенню у дзеркалі.
Затим спустилася вниз, щоб глянути, як там кеджері й Горас. Усе було гаразд, тільки Горас здавався якимсь млявим.
Мабуть, учорашня бійка ще дається взнаки. Щоб він швидше одужав, його годували, наче принца, самими ягнячими сердечками й підливою та не випускали надовго на вулицю — лише у двір швидко зробити свої справи.
Керрі нахилилася і погладила його по голові.
— Хочеш нагору, до вогню? — спитала вона, але Горас не хотів, бо заплющив очі й заснув на своєму лежаку, засланому картатим пледом.
Знайшовши відкорковану пляшку вина, Керрі налила собі келих і піднялася у вітальню. Штори були засунуті, у каміні весело потріскували дрова, а біля одного з крісел світилася лампа. Керрі підкинула в камін ще одне поліно і сіла у крісло з Оскаровою ранковою газетою в руках.
Знадвору доносилися приглушені снігом звуки — час від часу проїжджав автомобіль чи проходив самотній пішохід — о такій порі більшість людей уже була вдома. Керрі читала статтю про відому, вже не молоду акторку, яка знялася в популярному серіалі й одного дня виявила, що стала знаменитою.
Якраз дійшла до того місця, де розповідали про Голлівуд, як раптом хтось подзвонив у двері. Від несподіванки у неї душа в п’яти втекла.
Зазвичай Горас, почувши дзвінок, заходився нестерпним гавкотом. А сьогодні, мабуть, ще пам’ятаючи пригоду з ротвейлером, сидів як миша.
— От дідько, — буркнула Керрі.
Кинула на підлогу газету й зачекала. Може, у якогось водія зламалося авто, і він хоче зателефонувати з їхнього телефона? Чи, може, принесли рахунок або різдвяну листівку. А можливо, дітлахи хочуть заспівати «Далеко в яслах на сіні лежав маленький Ісус…».
Цікаво, а якщо вона не відчинить, вони підуть?
Аж тут знову пролунав дзвінок. Нічого не вдієш. Треба йти. Роздратовано відклавши газету, Керрі підвелася з крісла і пішла вниз, дорогою клацаючи вимикачами, тож хол залило яскраве світло.
Вхідні двері не були замкнені на ключ, і вона різко розчахнула їх. На порозі у світлі ліхтаря стояв чоловік. Коротке темне волосся, тепле темно-синє пальто, комірець піднятий аж до вух. Волосся і пальто присипані снігом, наче цукровою пудрою.
Зиркнувши позад нього, побачила велику дорогу автівку, припарковану на тротуарі. Отже, автомобіль у нього не зламався і він не хоче зателефонувати, листівку він також не приніс, а тим паче не горить бажанням заспівати різдвяний гімн.
— Так? — спитала вона.
— Перепрошую, це Естейт-хаус?
Голос приємний. Знайомий акцент… Ні, не акцент, а радше інтонація. Мабуть, американець.
— Так.
— Естейт-хаус Г’ю Маклеллана?
Керрі насупилася. Вона ніколи не чула про людину на ім’я Г’ю Маклеллан.
— Ні. Естейт-хаус Оскара Бланделла, — зніяковіло відказала вона.
Тепер настала його черга ніяковіти. А затим він підняв рукою в рукавичці великий ключ із червоною биркою, на якій великими літерами водостійким маркером було написано: «ЕСТЕЙТ-ХАУС».
Неоковирний, ніби речовий доказ у старому детективному фільмі. Але звідки він?..