Звісно, має бути якесь пояснення, але розмовляти на порозі надто холодно. Тому Керрі відступила і ширше відчинила двері.
— Гадаю, — сказала вона, — вам краще зайти.
— Ви впевнені? — здивовано запитав чоловік.
— Звісно. Заходьте.
Він увійшов у будинок, і Керрі зачинила двері. Потім розвернулася і подивилася на гостя.
Він стояв зніяковілий.
— Перепрошую… Сподіваюся, я вас не дуже потурбував?
— Та ні. Може, знімете пальто? Повісимо його тут, біля обігрівача, нехай висохне.
Поклавши ключ у кишеню, він зняв шкіряні рукавички, а тоді розстібнув і скинув пальто. Керрі побачила, що вдягнений він гарно, по-діловому — темно-сірий фланелевий костюм, краватка. Вона взяла в нього важке пальто і повісила на старомодний дерев’яний вішак для капелюхів.
— Мабуть, — озвався чоловік, — треба відрекомендуватися. Сем Говард.
— Керрі Саттон, — сказала вона. Вони обійшлися без рукостискання. — Ходімо у вітальню. Там камін горить. Набагато затишніше, ніж у холі.
Вона пішла вперед, він рушив за нею.
Піднялися сходами, пройшли коридором і зайшли у величезну вітальню.
Щойно переступивши поріг, він, як і всі, хто потрапив сюди вперше, захоплено сказав:
— Яка чудова кімната.
— Неочікувано, правда? — запитала вона і нахилилася, щоб підняти з підлоги газету. — А вдень тут особливо красиво. І світло. — Поклала газету на столик біля свого крісла. — Може… хочете щось випити?
— Це дуже люб’язно з вашого боку. Я б із задоволенням, але я за кермом.
— Куди прямуєте?
— В Інвернесс.
— Інвернесс? Зараз? У таку погоду?
— Та нічого, все гаразд.
Керрі в цьому сумнівалася, але, зрештою, її не обходило, хто куди зібрався їхати.
— То, може, сядемо, — запропонувала вона, — і ви мені розкажете, звідки у вас ключ від Оскарового будинку?
На Семовому обличчі промайнуло безліч емоцій.
— Відверто кажучи, я і сам не до кінця розумію.
Він сів в Оскарове крісло. Здавалося, він зовсім заспокоївся і почувався як удома. Ніби й не він кілька хвилин тому заявився сюди зі сніжної заметілі без попередження й запрошення. Керрі, ще раз глянувши на нього, відзначила подумки, що обличчя в нього доволі цікаве. Не те щоб красиве, але й не звичайне. Своєрідне. Особливо привертали увагу глибоко посаджені очі. Відкинувшись у кріслі, Сем витягнув довгі ноги.
— Але впевнений, що ми все з’ясуємо. Скажіть, містер Бланделл жив колись у Гемпширі?
— Так, жив.
— А в нього є старий дядько, який живе в Лондоні?
— Не знаю.
— А двоюрідний брат на ім’я Г’ю Маклеллан?
— Боюся, я вам нічим не допоможу. Я кілька днів тому приїхала сюди в гості. І зовсім нічого не знаю ні про Оскара, ні про його родину. Власне, я познайомилася з ним лише кілька днів тому. До того ж два дні пролежала в ліжку із застудою, тож ми не мали можливості більше дізнатися одне про одного.
— Ясно.
— Оскар і Елфріда — вона моя родичка й Оскарова подруга — зараз у гостях. Повернуться не раніше восьмої. — Керрі глянула на маленький годинник, що стояв на камінній полиці. — Зараз уже майже сьома. Якщо хочете зачекати…
— Ні, чекати не можу. Треба їхати.
— Але я так і не зрозуміла, звідки у вас ключі від будинку.
— Г’ю дав. Він хотів виставити будинок на продаж.
— На продаж? — перепитала приголомшена Керрі. — Але ж це Оскарів будинок.
— Здається, вони співвласники, якщо я все правильно зрозумів.
— Я знаю, що співвласники. Оскар казав. Але навіть якщо і так, Г’ю Маклеллан не має права одноосібно виставляти будинок на продаж. Бо він не єдиний власник.
— Так, — погодився Сем. — Справді трохи дивно.
— А ви навіщо приїхали його дивитися? Хочете купити?
— Думав про це, — обережно відповів він.
— Навіщо?
— Щоб оселитися тут. Я переїхав працювати в Баклі. Відновлюватиму вовняну фабрику Мактаґґертів. Тому треба десь жити.
— А Баклі — це де?
— Кілометрів двадцять на північ. Я щойно звідти. Зустрічався з робітниками.
— То, може, краще жити в самому Баклі?
— Звісно, у Баклі було б зручніше. Але всі будівлі, що належали фабриці, вже давно розпродані. А мені випадково розповіли про цей будинок, дали ключ, от я і вирішив заїхати й подивитися. Відверто кажучи, думав, що будинок стоїть порожнем. Принаймні мені так сказали. А потім побачив світло у вікнах і вирішив подзвонити, щоб розгадати цю загадку.
— Але ж ми її так і не розгадали.
— Не розгадали. І не розгадаємо, поки я не поговорю з містером Бланделлом. Та боюся, сьогодні на це вже немає часу. Може, іншим разом. А зараз, гадаю, вже час їхати.