— Це все? — спитала Керрі.
— Все.
— Більше нікому дзвонити не потрібно?
— Ні, — похитав він головою і поклав телефон у кишеню.
— Ясно. У такому разі, може, все-таки щось вип’єте?
— Було б чудово.
— Зараз сходжу на кухню, щось принесу. У вітальні напоїв не тримаємо, бо тут немає барного столика. Оскарів винний льох поміщається на кам’яній поличці в посудомийні.
— Допомогти вам?
— Ні, лишайтеся тут, влаштовуйтеся зручніше. Що хочете? Є все.
— Віскі можна?
— Із чим? Содова, вода, лід?
— З льодом.
— Гаразд. За хвилину буду.
Керрі збігла вниз, знайшла в посудомийні тацю, поставила на неї пляшку віскі, відерце з льодом, склянки і пляшку вина. Піднявшись із тацею нагору, побачила, що гість уже не стоїть біля вогню, а уважно роздивляється Елфрідину маленьку картину на іншому боці кімнати. Він навіть надів окуляри в роговій оправі і став схожим на науковця.
Коли Керрі зайшла, зняв їх і сказав:
— Яка чарівна картина.
— Так. Це Елфрідина. Привезла із собою з Гемпшира. Вона в неї вже багато років. Це Девід Вілкі. Елфріда каже, що це її страховка, щоб не стати жебрачкою, коли раптом залишиться без пенні в кишені. Як бачите, інших картин тут немає, тож вона трохи губиться в цій величезній кімнаті.
— Але це справжній скарб… Дозвольте допоможу, — сказав він, беручи в Керрі тацю.
Керрі звільнила місце для таці на Оскаровому столі, відсунувши на край папери.
Тоді сказала:
— Прошу, приготуйте самі собі напій.
— А ви?
— Трохи вина.
— Налити вам?
— Так, якщо можна.
Керрі сіла у крісло біля каміна і спостерігала за Семом. Їй подобалися його вправні, точні рухи. І загалом уся ця ситуація — його поява в Естейт-хаусі, нащо він сюди приїхав, чому лишається на ніч (погана погода) — скидалася на якийсь продуманий план. Навіть на сюжет для п’єси. Чи на фільм, фінал якого непередбачуваний.
Сем підійшов, простягнув їй келих вина і сів у те крісло, в якому сидів раніше.
— За ваше здоров’я, — сказав він.
— І за ваше.
— Ви сказали, що перехворіли на застуду?
— Не дуже тяжко. Добре виспалася, і все минулося.
— І ви тут не живете?
— Я ж казала. Я тут гостюю. Приїхала з Лондона. Разом зі своєю племінницею. Залишимося тут на Різдво і Новий рік.
— Вона теж пішла на вечірку?
— Так, а потім піде на якісь танці з місцевими дітьми. Гадки не маю, коли буде вдома. Ви добре знаєте ці краї?
— Ні, взагалі не знаю. Я народився в Йоркширі, трохи пожив у Лондоні, а потім шість років — у Нью-Йорку.
Керрі подумки всміхнулася — отже, вона мала слушність щодо акценту.
— Тому і п’єте віскі з льодом, — сказала вона.
— Саме так.
— А чим займаєтеся?
— Виготовляю і продаю вовняні вироби — працюю в «Старрок і Свінфілд».
— Ого, — мовила вражена Керрі.
— Багато років тому цей текстильний концерн купив вовняну фабрику мого батька у Йоркширі, і відтоді я працюю в них.
— І в Нью-Йорку теж у них працювали?
— Так.
— У вашому житті багато чого зміниться, як працюватимете тут, правда?
— Так, — погодився Сем, — трохи.
— Як, ви сказали, називається тутешня фабрика?
— Фабрика Мактаґґерта в Баклі.
— І вона зараз функціонує?
— Ні, — коротко відказав Сем.
А затим розповів про події, які призвели до краху фабрики. Попри героїчні спроби працівників, здавалося, сам Бог вирішив закрити цей бізнес і наслав на фабрику повінь.
— І тепер ви маєте все це відновити?
— Не сам, звісно.
— Маєте на увазі, що за вами стоїть «Старрок і Свінфілд»?
— Так, усе правильно. І капітал, і досвід. А ще досвідчені архітектори, дизайнери…
— А коли виробництво нарешті запрацює, що ви виготовлятимете?
— Багато чого. Плануємо широку лінійку. Традиційні вироби із твіду і шотландки. Крім того, ми виходитимемо і на нові ринки. Виготовлятимемо тканину для високої моди та розкішні вовняні вироби.
— І коли приблизно все це буде?
— Фабрику треба повністю розібрати й перебудувати. Тож, може, місяців за дев’ять. А то й за рік.
— А чого не можна просто знести її і побудувати нову?
— Бо це дуже красива стара будівля. Кам’яна, з фронтонами й високими арковими вікнами. Їй понад сто п’ятдесят років, це частина цього маленького містечка. Знести її було б справжнім вандалізмом.
— І вам потрібне місце, де можна жити?
— Так, — всміхнувся Сем. — І тому хочу поговорити з власником цього будинку, щоб розібратися із ситуацією.
— А Г’ю Маклеллан говорив, скільки хоче за дім?
— Так.
— А можна дізнатися?