— То ви тепер житимете тут?
Тим часом повернулася Керрі з другою тацею, на якій стояли пляшки та склянки. Сем кинувся до неї, щоб допомогти.
Звільнивши місце на Оскаровому столі, вони поставили тацю.
На холодній пляшці вина виступив конденсат.
Сем акуратно відкоркував її, налив келих для Елфріди і приніс їй.
— А вам, сер?
— О… — задоволено всміхнувся Оскар. Приємно сидіти біля каміна, поки хтось інший виконує обов’язки хазяїна. — Віскі із содовою, будь ласка. І без льоду.
— Так достатньо? — запитав Сем.
— Ідеально.
Затим він налив вина Керрі.
— А вам? — спитала Елфріда, але Сем відповів, що ще не допив свого віскі, взяв склянку зі столика біля каміна і знову сів на стілець біля Елфріди.
— На якому ви етапі? — запитала Керрі.
— Тобто? Не зрозумів?
— На якому етапі історії…
— Ми вже почули про вовняну фабрику, — відказала Елфріда. — Навряд чи буде щось цікавіше.
— О, запевняю тебе, Елфрідо, найцікавіше ще попереду, — мовила Керрі й, наче кішечка, згорнулася у кріслі.
— Ну гаразд, здивуйте мене, — сказала Елфріда.
І Сем повів далі.
— Усе це доволі особисте і непросте. Повернувшись із Нью-Йорка, я зупинився в Лондоні у своїх давніх друзів — Джейні й Ніла Філіпів. У них будинок у Вандсворті. Одного вечора до них на вечерю зайшов давній знайомий батьків Джейні. Г’ю Маклеллан.
Сем зробив паузу, щоб слухачі усвідомили важливість сказаного. Та Елфріда абсолютно нічого не усвідомила, її, навпаки, аж дратувала його мовчанка, бо хотілося знати, що було далі. А от Оскар таки зрозумів суть сказаного.
— Г’ю! — вигукнув він. — Невже мій двоюрідний брат Г’ю?
— Так, думаю, так.
— Але ж він на Барбадосі.
— Ні, приїхав у Лондон побачитися з друзями й вирішити якісь свої питання. А потім збирався поїхати на Різдво і Новий рік до якоїсь Моді Пібоді на південь Франції.
— Оце так дивовижний збіг.
— Ми трохи поговорили, а потім він якось дізнався — Джейні розповіла, мабуть, — що я переїжджаю в Баклі, і запитав, де я житиму. Я відповів, що житла в мене тут поки що немає, але щось знайду. І тут він дістав із кишені ключ від цього будинку. Сказав, що він власник половини будинку, а друга належить його двоюрідному брату, і що він хоче продати будинок.
— Срака-мотика! — вигукнув Оскар, і Елфріда подумала, що за цих обставин це ще дуже м’яко сказано. — От пройдисвіт. І він завжди таким був. Чому, в біса, він мені нічого не сказав?
— Не подумайте, що я його захищаю, але, здається, він намагався вам додзвонитися. Ви ж раніше жили в Гемпширі, так? Він телефонував туди, але ніхто не відповів.
— Його батько — Гектор — знає, що я переїхав сюди, у Крейґан. Чому він йому не сказав?
— Якщо я правильно зрозумів, він тоді ще не бачився з батьком і не планував йому телефонувати, аж поки не з’їздить у Францію. Думав зайти до нього перед відльотом на Барбадос.
— Оце так… — Шокований віроломством двоюрідного брата, Оскар зробив величезний ковток віскі й на мить замовк, розмірковуючи над почутим. — Чому це він раптом вирішив його продати? Ми стільки років ділили пополам ті крихти за оренду, що я й подумати не міг, що він захоче виставити будинок на продаж. І точно не міг навіть припустити, що при цьому він нічого мені не скаже.
— Гадаю, йому конче потрібні гроші.
— Не дивно. Платити аліменти трьом дружинам — не жарти. Та й він полюбляє трусити гаманцем. — Оскар на мить задумався, а тоді запитав: — Ви домовилися за посередництвом агента?
— Ні. Він збирався піти в «Герст і Філдмор», але, зустрівши мене, вирішив, що значно вигідніше буде продати будинок без посередників.
— І що ви сказали?
— Що спершу він повинен уладнати всі справи з вами.
— У такому разі що ви тут робите?
— Ключ у нього був із собою. Він сказав, що якщо я вже їду на північ, то, може, гляну на будинок. Розповів, що раніше дім винаймала літня пара, а потім чоловік помер, і дружина кудись переїхала. А тоді просто дістав ключ із кишені й віддав мені.
— А чи не забагато довіри з його боку?
— Забагато. Але, мабуть, він вирішив, що вже байдуже, кому віддавати ключ.
— До того ж, продавши без посередників, він заощадить на гонорарі брокеру.
— Саме так.
— А він сказав, скільки хоче за будинок?
Увесь час, поки вони розмовляли, Сем сидів нерухомо на своєму доволі незручному і твердому стільці й уважно, не відриваючи очей, дивився на Оскара. Зараз, коли дійшли до суті справи, він і бровою не повівши чітко і спокійно відповів: