— Сто п’ятдесят тисяч.
— І ви готові стільки заплатити?
— Я ще не бачив усього будинку.
— Але якщо ви все-таки захочете його купити?..
— Так, звісно.
— Тобто по сімдесят п’ять кожному?
— Правильно.
— А якщо я захочу більше?
— Усе можна обговорити. Я просто передав слова вашого двоюрідного брата.
— Ясно.
Оскар допив віскі. Сем мовчки підвівся, забрав у нього порожню склянку і налив нову порцію. Затим повернувся й віддав Оскарові.
— Тепер ви знаєте, як я тут опинився, і я повинен вибачитися перед вами обома. Я віддам вам ключ, який мені дав Г’ю, і ми забудемо про все. Я просто повинен був розповісти це, щоб у вас не виникало запитань.
— Звісно, — мовив Оскар і подивився на склянку з віскі у себе в руці. — Дякую, — додав він і поставив її на столик поруч.
Елфріда, яка весь цей час стримувалася, щоб не втрутитися в розмову, відчула, що настав час і їй сказати своє слово.
— Ви все дуже докладно пояснили, містере Говарде.
— Сем. На «ти».
— Гаразд. Семе, ти все надзвичайно докладно пояснив, але я так і не зрозуміла, як ти тут опинився.
— Приїхав сюди кілька днів тому.
— Це ти вперше побував на фабриці? — спитав Оскар.
— Так.
— Ти сказав, що поїхав з Нью-Йорка в листопаді. А вже майже Різдво. Схоже, «Старрок і Свінфілд» не дуже поспішають.
— Справді схоже, — усміхнувшись, погодився Сем. — Але я їздив у Швейцарію, щоб подивитися і скласти кошторис нового обладнання, яке ми хочемо закупити. Пробув там майже тиждень.
— То ти зупинився в Баклі? — запитала Елфріда.
— Ні. У готелі в Інвернессі. Сьогодні я зустрічався з колективом фабрики. Попереду нас чекає велика робота, багато чого потрібно було обговорити. Затим випив пива із Ферґусом Скіннером — це управитель фабрики, який організував сьогоднішню зустріч. А потім зібрався їхати в Інвернесс, та згадав про цей будинок і вирішив заїхати в Крейґан і подивитися. Один перехожий показав мені Естейт-хаус, і я побачив, що тут явно хтось живе. А далі мені стало страшенно цікаво, як так сталося і хто тут оселився. Тому я і подзвонив у двері. Не люблю залишати загадки нерозгаданими.
— Зрозуміло, — сказала Елфріда і вирішила, що все це дуже цікаво. Вона навіть уявила, як усе відбувалося: симпатичний незнайомець дзвонить у двері і… Керрі спускається сходами й відчиняє…
Вона глянула на Керрі. Та сиділа, зручно вмостившись у кріслі, і за весь час не вимовила ані слова. Інколи було неможливо зрозуміти, про що вона думає, і це був один із таких випадків.
— Керрі, сподіваюся, ти запросила Сема повечеряти з нами, — сказала Елфріда.
Керрі розсміялася. А затим повернула голову, і вони із Семом якось змовницьки перезирнулися, ніби мали якусь спільну таємницю. Сем усміхнувся й одразу ніби став молодшим, не таким серйозним і розважливим.
— Зізнання ще не закінчилися, — сказав Сем.
Що, на бога, між ними сталося?
— І загадки теж, — доволі різко кинула Елфріда, і Керрі аж стало її шкода.
— Елфрідо, Сем залишиться в нас на ніч. Я його запросила, і йому довелося погодитися, бо іншого виходу немає. Усі дороги до Інвернесса замело. Ми телефонували на гарячу лінію. А готелі зараз не працюють, ти ж знаєш. Вибач. Сподіваюся, ти не заперечуватимеш?
— Це найприємніше, що я могла почути, — щиро всміхаючись, сказала Елфріда.
Вже була майже північ. Елфріда лежала в ліжку, поруч Оскар читав книжку «Кохання під час холери». Горіла лише лампа з його боку ліжка, тому в кімнаті панувала напівтемрява.
Товсті штори були трохи відсунуті, і знадвору в цю щілину пробивалася смужка світла від вуличних ліхтарів і холодне повітря з прочиненого вікна. На щастя, у питаннях свіжого повітря і пітьми їхні вподобання збігалися — обоє не могли спати в задушливому мороці.
Смужка світла падала на мідний край ліжка, від чого той сяяв золотом. Під стіною вимальовувався силует величезної шафи з червоного дерева, яку щотижня старанно полірувала місис Снід, а на старомодному туалетному столику розташувалися Елфрідині фотографії у срібних рамках, дзеркальце, оздоблене слоновою кісткою, і парфуми. Це була її кімната. Їхня кімната. В Оскаровому будинку.
Вона пригадала сьогоднішній вечір, який приніс стільки неочікуваних новин. Вона, Оскар, Сем і Керрі о дев’ятій нарешті сіли вечеряти. Кеджері трохи пересох, але ніхто не звернув на це уваги, а якщо хтось і помітив, то і не подумав скаржитися. До кеджері вона подала заморожений зелений горошок, а на десерт — персики з вершками. Оскар відкоркував пляшку білого вина, а коли її випили — дістав ще одну. Вони вже пили каву, коли повернулися Люсі й Рорі Кеннеді — обоє червонощокі чи то від танців, чи то від морозу.