Люсі здивувалася, побачивши за столом незнайомця. Їх із Семом познайомили і розповіли, як він тут опинився. Люсі аж рота роззявила від почутого.
— То ви тут застрягли через снігопад? — недовірливо перепитала вона.
— Схоже на те, — відповів Сем.
— Як цікаво. Наче сюжет книжки Агати Крісті. До ранку когось із нас можуть убити.
— Це точно зроблю не я.
— Тоді Оскар. Оскаре, ви маєте бути лиходієм. Уночі ви когось заріжете ножем чи задушите мотузкою. А зранку ніхто не знатиме, що це зробили ви, сюди примчить поліція і мудрий детектив.
— А чому це я повинен бути лиходієм? — запротестував Оскар.
— Бо ви наймиліша людина з усіх нас, а так завжди і буває — убивцею виявляється той, на кого зроду ніхто й не подумав би. Тому це точно маєте бути ви.
Оскар почав розпитувати про танці, і Люсі розповіла, що дивовижно провела час. Вона танцювала всі танці, крім одного, він дуже складний, називається «Герцог і герцогиня Единбурзькі», і його треба довго вчити. Грав справжній оркестр і можна було випити лимонаду, коли ставало жарко.
— Рорі, а хто все це організував? — поцікавилася Керрі.
— Директор і кілька старшокласників. Було чудово. Прийшли всі. Навіть діти з початкових класів.
Оскар запропонував Рорі пиво, але той відповів, що краще вип’є гарячого шоколаду. Люсі теж захотіла гарячого шоколаду і сама приготувала його. Підсунувши стільці, діти сіли до столу, пили гарячий шоколад і ласували печивом.
Незабаром Рорі сказав, що вже час іти додому.
— Як там погода? — спитав Сем.
— Ну сніг припинився, але невідомо, чи надовго. Я розповім батькові, що познайомився з вами і що фабрика незабаром запрацює. Він зрадіє.
— Поки що зарано радіти. Там ще стільки роботи…
— Головне — почати, — філософськи зазначив Рорі. — Люсі, я спробую завтра по обіді принести тобі телевізор. Усе залежатиме від того, що відбуватиметься на полі для гольфу. Не думаю, що там буде щось особливе. Може, хтось кататиметься на санках. Я зателефоную.
Він вийшов через чорний хід — так було зручніше. Люсі провела його і повернулася на кухню усміхнена, але усмішка майже одразу зникла — так широко вона позіхнула.
Керрі обійняла її і сказала:
— Ти втомилася. Мабуть, іди вже спати.
— А можна спершу прийняти гарячу ванну?
— Звісно. Ти добре повеселилася?
— Неймовірно, — відказала Люсі й поцілувала її.
Поки Оскар і Сем насолоджувалися кавою з бренді, пляшку якого Оскар дістав зі свого винного льоху-полички, Керрі з Елфрідою помили посуд і пішли нагору, щоб у шафці місис Снід знайти постіль і застелити Сему ліжко. Дістали простирадла, наволочки, рушник і додаткову ковдру, якщо раптом він замерзне. Керрі оглянула шафу, в якій самотньо висіли лише два вішаки і з якої добряче тхнуло нафталіном. Елфріда знову пішла до шафки місис Снід і повернулася з ганчіркою і лляною скатертиною. Швидко витерши пил, поклала скатертину на комод. Керрі завела годинник і поставила його на столик біля ліжка.
— Що ще може знадобитися чоловікові? — спитала Елфріда.
— Свіжі квіти? Серветки? Мінібар?
— Коли вони з Оскаром договорять, мінібар Семові вже точно не буде потрібен. А от нової зубної щітки в мене немає.
— У нього є, він казав. І бритва також. Тож усе гаразд.
— А піжама?
— Та він, найімовірніше, спить у чому мати народила.
— Звідки ти знаєш?
— Інтуїція, Елфрідо. Жіноча інтуїція.
І раптом вони обидві розреготалися.
Керрі сказала:
— Ти просто свята. Я не могла не запропонувати йому залишитися і точно знала, що ти не будеш проти.
— Я люблю, коли в будинку багато гостей. А цей дім просто створений для вечірок. Ми з Оскаром занадто довго тут жили самі. А тепер все інакше. — Вона сказала це з величезним задоволенням. — Усі кімнати зайняті. Справжній сімейний дім. Як і повинно бути.
Сімейний дім. Елфріда лежала в ліжку й відчувала будинок як щит, як панцир черепахи, як надійний прихисток. Він їй одразу сподобався, а згодом вона його по-справжньому полюбила.
А тепер він наповнився друзями і став справжнім домом. Оскаровим домом. Але Г’ю хоче його продати. Від самої думки, що Оскар може сліпо послухатися двоюрідного брата і виїхати з єдиного місця, яке в цьому житті належало йому, їй робилося зле.
Оскар дочитав до кінця розділу, поклав закладку, згорнув книжку й поклав її на столик.
— Не спиш?
— Ні.
— Це через лампу? Вибач.
— Та щось не спиться.