— Мені особливо подобається ця пара стаффордширських собачок.
— Завжди возила їх із собою. Але вони не пара, якщо чесно.
— І маленький дорожній годинничок.
— Він проїхав чимало доріг.
— Схоже, багато бачив.
— Багато пережив, якщо точніше. У мене він уже давно, мені його хрещений батько лишив. Але є одна річ, яка, можливо, справді цінна… Оця маленька картина.
Вона висіла збоку від каміна, і Оскар надів окуляри, щоб краще її роздивитися.
— Де ти її взяла?
— Подарунок одного актора. Ми грали в новій постановці «Сінної лихоманки» в Чічестері, а під кінець сезону він сказав, що хоче подарувати її мені. Подарунок на прощання. Знайшов її у якійсь лавці. Гадаю, небагато за неї і заплатив. Але він дуже радів, бо був упевнений, що це Девід Вілкі.
— Сер Девід Вілкі? — насупився Оскар. — Це цінна річ. Але чому він подарував її тобі?
— Подякував за те, що я штопала йому шкарпетки, — жартома відказала Елфріда, бо не збиралася відповідати серйозно.
Оскар знову перевів погляд на картину. Вона була зовсім невеличка, може, тридцять на двадцять сантиметрів. На ній була зображена пара похилого віку в одязі вісімнадцятого століття. Вони сиділи за столом, перед ними лежала величезна Біблія у шкіряній палітурці. Похмуре тло, чоловік у темному одязі, жінка в червоній сукні, канарейково-жовтій шалі і білому капорі, прикрашеному стрічками.
— Мені здається, вони зібралися на якесь свято, як вважаєш?
— Безперечно. Може, Елфрідо, тобі все-таки варто замикати двері?
— Може, й так.
— Вона застрахована?
— Вона сама — моя страховка. На чорний день. Коли я опинюся на вулиці з кількома сумками і Горасом на повідці, тоді й тільки тоді я подумаю над тим, щоб її продати.
— Отже, перестраховка. — Оскар всміхнувся і зняв окуляри. — Як знаєш. Взагалі, у тебе все тут так підібрано, що кожна річ на своєму місці. Упевнений, що ти не зберігаєш того, що не вважала б красивим чи корисним.
— Книжки Вільяма Морріса.
— Ну, вони — ознака гарного смаку.
— Оскаре, ти дуже люб’язний.
Аж раптом із кухні почувся протяжний свист чайника. Елфріда пішла, щоб зняти його з вогню. Оскар рушив за нею і спостерігав, як вона заварює чай у коричневому круглому чайничку.
— Якщо любиш міцний чай, то зачекай пару хвилин. Є лимон і молоко, обирай, що подобається. І ще є черствий пряник.
— Чудово! — задоволено сказав Оскар, відсунув стілець і всівся на нього з явним полегшенням, ніби в нього боліли ноги.
Елфріда сіла навпроти нього і взялася розрізати пряник.
— Оскаре, я їду, — сказала вона.
Він не відповів. Вона підняла на нього очі й побачила на його обличчі вираз здивування та переляку.
— Назавжди? — уточнив він.
— Звісно, ні.
— Слава Богу. Ну й налякала ти мене, — полегшено видихнув він.
— Я ніколи не поїду з Дібтона назавжди. Я ж тобі казала. Я приїхала сюди, щоб прожити тут сутінки свого життя. Але вже час узяти відпустку.
— Дуже втомилася?
— Ні, але восени в мене завжди починається депресія. Така підвішена пора між літом і Різдвом. Мертвий сезон. І в мене скоро день народження. Шістдесят два роки. Від цього ще сумніше. Тому час змінити картинку.
— Розумію. Тобі піде це на користь. А куди поїдеш?
— Аж на самий край Корнволла. Туди, де якщо чхнеш, то можеш упасти зі скелі просто в Атлантику.
— Корнволл? — здивовано перепитав Оскар. — Чому саме Корнволл?
— Бо там живе мій двоюрідний брат. Його звати Джеффрі Саттон, і він рівно на два роки молодший за мене. Усе життя дружимо. Він із тих приємних людей, яким можна просто зателефонувати й сказати: «Я приїду». І він не заперечуватиме, а, навпаки, говоритиме так, що ти й справді повіриш, що він невимовно зрадів. Тож ми з Горасом поїдемо до нього.
Оскар дещо здивовано похитав головою.
— Я й не знав, що в тебе є двоюрідний брат. Чи взагалі якісь родичі.
— Ти що, думав, я народилася від непорочного зачаття?
— Та ні. Але ж погодься, це новина.
— Як на мене, ніяка не новина. Просто я не часто говорю про свою родину. — Елфріда пом’якшила тон: — Живу сама потихеньку. Але Джеффрі — особлива для мене людина. Ми завжди були близькі.
— У нього є дружина?
— Навіть дві. Перша — справжня катастрофа на ім’я Доді. Гадаю, він спокусився на її гарненьке личко та милу безпорадність. І лише згодом бідолаха докумекав, що одружився з такою егоїсткою, якої світ не бачив. До того ж страшенною ледацюгою. Джеффрі багато працював і тяжко заробляв на життя, але ті гроші йшли на кухарів, прибиральників і au pair[3]. Він докладав неабияких зусиль, аби нормально виховати своїх дітей.
3
Програма культурного обміну, за якою молодь із різних країн світу живе в сім’ях за кордоном, допомагаючи по господарству і доглядаючи за дітьми.