Він вимкнув світло, але крізь розсунуті штори в кімнату пробивалося світло вуличних ліхтарів.
— Оскаре, — озвалася Елфріда.
— Що?
— Якщо Г’ю хоче продати свою половину будинку, може, ти її викупиш, і тоді весь дім стане твоїм? Назавжди.
— Сімдесят п’ять тисяч.
— Ти… у тебе немає стільки?
— Якщо я продам усе, що в мене є, може, нашкребу двадцять.
— Можна взяти іпотеку.
— Таку велику суму в моєму віці мені вже не дадуть. І я завжди страшенно боявся іпотек. Люди кажуть «візьми іпотеку», а насправді це означає «позич гроші». Я цього боюся. У мене ніколи не було багато грошей, але і в борги я жодного разу в житті не влазив. І зовсім не хочу починати зараз.
— А якби в мене було сімдесят п’ять тисяч, це допомогло б?
— Якби в тебе було сімдесят п’ять тисяч, вони були б твої. І ти зовсім не зобов’язана витрачати їх на дім.
— Я так полюбила цей будинок.
— Справді, кохана?
— Він такий міцний, такий невибагливий, такий… гнучкий. Хіба не відчуваєш? Він як серце, яке б’ється для нас усіх. Дав нам прихисток, піклується про нас.
— Мабуть, у мене не така уява, як у тебе.
— Оскаре, ти не можеш його втратити.
— Без моєї згоди Г’ю його не продасть.
— Але йому потрібні гроші. — Вона замовкла, підбираючи потрібні слова. — Оскаре, послухай. Якщо я продам свою картину, свого Девіда Вілкі, скільки ми зможемо отримати, як гадаєш?
— Це ж твій скарб.
— Ні, це моя страховка. І, можливо, зараз саме час нею скористатися.
— Але це твоя страховка, не моя.
— Оскаре, ми з тобою разом. І ми застарі, щоб сперечатися про такі дрібниці.
— Сімдесят п’ять тисяч — не дрібниці. Це велика сума.
— Якщо картина коштує стільки, її треба продати. Якщо отримаємо за неї менше сімдесяти п’яти тисяч, решту візьмемо в іпотеку. Це логічно. Навіщо триматися за картину, коли можна купити безпеку? Цей будинок. Тут же можна прожити решту життя. Ти ж хотів би цього, правда? Лишитися тут назавжди? Мені боляче від самої думки, що це чудове місце відійде комусь іншому. Я хочу, щоб весь будинок став твоїм. Щоб ти тут жив.
Оскар довго мовчав. Потім узяв її долоню своєю теплою рукою. Елфріда лежала зовсім близько.
— Ти дивовижна людина, — мовив він.
— Спи.
— Ти надзвичайно щедра.
— Поговоримо про це вранці, — сказала вона.
Люсі
Середа, 20 грудня
Зараз пів на дев’яту ранку, і я пишу щоденник. Треба було це зробити вчора ввечері, але я так утомилася, що полежала у ванні й одразу лягла спати, а сьогодні встала раніше, щоб усе записати, поки не забула.
Учора був неперевершений день.
До Кеннеді ми пішли пішки, бо Оскар не захотів сідати за кермо через сильний снігопад. Стільки снігу я раніше бачила лише на фотографіях. Ми пішли коротким шляхом, тому до будинку священника дісталися швидко. У них великий старий будинок, схожий на наш, але меблів у ньому набагато більше. Керрі з нами не пішла, бо трохи застудилася.
Коли ми прийшли, там уже були інші гості. Нас познайомили. Місис Кеннеді звати Табіта, вона дуже гарна, молодо виглядає і загалом незвичайна. Рорі сказав, що вона викладає малювання у школі
Дорослі залишилися у вітальні, а ми пішли на кухню. Там уже сиділо троє хлопців, шкільні друзі Рорі, і його сестра Клодаг — їй дванадцять років, вона дуже худа, з гострими рисами обличчя, яскраво-блакитними очима і світлим волоссям, заплетеним у дві кіски. Поки ми сиділи й пили колу, Клодаг щосили фліртувала. Стіл уже був накритий. Нас пригощали макаронами із сиром, салатами, а на десерт був смачнючий шоколадний торт із чаєм і морозиво. Поївши, ми пішли у школу — вона недалеко від їхнього дому, менше кілометра йти. Школа стара, але навколо неї багато нових будівель, і спортивна зала — одна з них. Це приміщення за потреби слугує й актовою залою.
Було багато дітей різного віку — від семи років і до вісімнадцяти. Директора звати містер Макінтош, і поза очі всі називають його Дощовиком, але я чомусь не сумніваюся, що він про це знає. Він доволі молодий і дуже милий. Біля стіни встановили сцену, і на ній грав справжній оркестр — акордеоніст, барабанщик і скрипаль. Стояв страшенний гамір, усі сміялися і жартували, а потім містер Макінтош попросив тиші — до речі, промовив це доволі тихо, — і миттю всі замовкли. Він сказав, що вже час починати, і перший танець, який ми танцювали, називався «Обдирати вербу». Він зовсім нескладний — для найменших і тих, хто тільки вчиться (як я, приміром).
Рорі й ті хлопці, які прийшли з нами, допомогли всім стати до танцю. Було неважливо, хто твій партнер. Хлопці танцювали з хлопцями, дівчата — з дівчатами, якщо хотіли, і я вважаю, що це правильно. З Клодаг хотіли танцювати аж двоє хлопців, а Рорі сказав, що танцюватиме зі мною.