За хвилину Рорі уже повернувся з підставкою. Поставивши на неї телевізор, увімкнув його в розетку. Антена була вбудована в телевізор, тож Рорі трохи покрутив кнопки, налаштовуючи його, поки картинка нарешті стала чіткою.
— Круто! — захоплено вигукнула Люсі.
— Зараз ще краще зроблю.
Рорі зосереджено сидів на килимку, схрестивши ноги, і натискав кнопки та перемикав канали. На дитячому каналі показували «Супермена», на якомусь іншому — старе чорно-біле кіно.
Потім з’явилася жінка, яка вчила, як зробити різдвяні листівки, прикрашені аплікаціями з каталогу насіння. Рорі, ще трохи покрутивши антену, відрегулював звук. Люсі опустилася на підлогу поруч із ним.
— …а потім зав’язуєте маленький бантик із красивої стрічки. Отак. Гадаю, всі будуть раді отримати таку листівку.
— Тільки не я, — сказав Рорі й натиснув іншу кнопку.
На цьому каналі диктор шотландською мовою розповідав про погоду і радив глядачам утриматися від прогулянок у гори.
— Лишити ввімкненим? — спитав Рорі.
— Не треба. Якщо захочу, то увімкну. Нічого складно, я все зрозуміла.
Він вимкнув телевізор.
— Тільки не чіпай антени. Думаю, краще він уже не показуватиме.
— Дуже вдячна, що позичив мені його, ще й привіз.
— Та без проблем. Зробили й забули. — І він знову роззирнувся кімнатою. — А ти знаєш, що ці меблі допомагала купити моя мама? Чудова кімната вийшла. Вона обожнює їздити на базар у Баклі — і завжди знаходить там якийсь скарб. Непоказну стару лляну наволочку чи якусь фарфорову статуетку. Ну щось таке, без чого сто років можна прожити. У нас уже повен дім барахла, та завжди знаходиться місце для чогось новенького. У Лондоні в тебе теж така кімната?
— Ні. Вона значно менша, і вікно виходить у двір, де немає на що дивитися. Але все одно гарна. А ще вона цілковито моя. Не доводиться ні з ким її ділити. У мене там книжки, комп’ютер. Ну всі мої речі.
— А як воно — жити у великому місті?
— Нормально.
— Круто, мабуть, коли завжди можна сходити в музей, на виставку, на концерт… Я був у місті один раз. Тато їздив на якусь конференцію і брав мене із собою. Ми жили в готелі й щовечора ходили в театр. Пам’ятаю, що тоді було дуже жарко, і їли ми в різних пабах — сиділи на літніх майданчиках і спостерігали за диваками, які час від часу проходили повз. Добре було. Цікавіше, ніж у Крейґані.
— Коли постійно живеш у місті, бачиш усе зовсім інакше.
— Мабуть.
— Чудово мати гарний будинок із садом. Коли я була маленька, у нас був будинок у Кенсінґтоні з великим садом. Там зовсім не відчувалося, що ми живемо в місті, здавалося, ніби на природі: трава, дерева, квіти… Але потім мої батьки розлучилися, і тепер ми живемо в бабусиній квартирі. Квартира біля річки, там є балкон і гарний краєвид із вікон, але нема куди подітися. Не можна нікуди вийти й полежати на травичці з книжкою. Моя подружка й однокласниця Емма живе у приватному будинку, тож інколи ми влаштовуємо барбекю у неї в саду.
Люсі не знала, що ще розповісти, і страшенно боялася, що Рорі знудиться її слухати.
Після короткої паузи він спитав:
— А ти скучила за домом?
— За домом? — перепитала Люсі здивовано.
— Ну знаєш, за мамою. За своїми речами. За всім. Клодаг з дому не випхаєш навіть на одну ніч. Реве як дитина мала.
— Ні, — відказала Люсі й сама здивувалася, як різко і впевнено прозвучав її голос. — Ні, я не скучила за домом. Навіть не думаю про повернення в Лондон. Просто викинула його з голови.
— Але…
— Ти не розумієш. Там усе не так, як тут. Не так, як у цьому будинку, чи як у тебе вдома, де завжди багато гостей і куди приходять твої друзі. Ми живемо в бабусиній квартирі, і вона не любить, коли до мене приходять подруги. Каже, що від них у неї болить голова. Інколи приходить Емма, але бабусі вона не подобається, тож це завжди проблема. Ми весь час сидимо у мене в кімнаті. Якось Емма прийшла, коли мами й бабусі не було вдома, то ми пів дня мили голови у ванній, бризкалися парфумами і фарбували нігті сріблястим лаком. Коли я приходжу до Емми, ми робимо, що заманеться. Її мама майже ніколи не буває вдома, вона постійно на роботі. Вона редакторка журналу. А помічниця з au pair зазвичай класна, дозволяє нам щось готувати на кухні, і тоді ми робимо такі-сякі пудинги.
Люсі замовкла, думаючи, що Рорі захоче прокоментувати цей її потік зізнань, але він не сказав ні слова.
Тоді вона повела далі:
— Тут усе інакше. Ви робите все, що хочете. Якщо зайнятися нічим, можете пройтися крамницями, погуляти на пляжі, піднятися на пагорб. Можна вийти вночі, і ніхто тобі й слова не скаже. Тут усі лагідно називають мене «каченя», «дорогенька» чи «люба», але при цьому ставляться як до дорослої. Ніби я не дитина, а самодостатня особистість. Бабуся з мамою називають мене тільки Люсі. Ніяк інакше. Але з ними я не почуваюся дорослою. Мені вже чотирнадцять, а я в житті нічого, окрім школи, не бачила. Мені здається, якби в мене був брат чи сестра, усе склалося б інакше. Особливо якби був брат. Бо, знаєш, страшенно нудно спілкуватися із самими тільки жінками. Вони завжди теревенять про якісь дурниці — про одяг, ресторани, пліткують про інших…