— І чим же закінчився їхній шлюб? — поцікавився Оскар.
— Коли дівчата виросли, вивчилися і почали заробляти самі, він її покинув. У нього на той час уже була Серена. Значно молодша за Джеффрі й надзвичайно приємна. Багато працювала в саду, мала свій маленький бізнес — робила букети на замовлення і доглядала за кімнатними квітами у приватних будинках. Він її вже давно знав. Брат одночасно покинув і дружину, і роботу. Витер із підошов лондонський пил і разом із Сереною переїхав якнайдалі від Лондона. Коли закінчився бурхливий процес розлучення, одружився із Сереною. У них є діти — хлопчик і дівчинка. Живуть скромно. Розводять курей, а влітку пускають до себе туристів за платню.
— І жили вони довго і щасливо?
— Можна і так сказати.
— А його доньки? Як у них склалося життя?
— З ними я майже не спілкуюся. Старшу звати Нікола. Вона, здається, вийшла заміж і народила дитину. Завжди з усіма сперечалася, була вічно незадоволена і постійно нарікала на свою щербату долю. Але я думаю, вона просто заздрила Керрі.
— А Керрі — це її сестра?
— Так. Дуже приємна дівчина. Вся в батька. Років десять тому мені робили операцію, але докладніше про це розповідати я не хочу, так от, вона приїхала, щоб доглядати мене. Прожила зі мною шість тижнів. Я тоді жила сама, у маленькій квартирці в районі Патні, але її це не збентежило, і ми швидко подружилися. — Елфріда насупилася, ніби щось підраховуючи. — Напевно, їй зараз уже років тридцять. Доросла. Як швидко летить час.
— Вона вийшла заміж?
— Здається, ні. Кажу ж, я з ними майже не спілкуюся. Коли востаннє щось про неї чула, вона працювала в Австрії у туристичній компанії. Зустрічала туристів, поселяла. Хай там як, я впевнена, що вона щаслива. Здається, чай уже заварився. — Елфріда наповнила Оскарову чашку і простягнула йому шматок черствого пряника. — Тож, як бачиш, родина в мене є. Хоч це й не близькі родичі. — Елфріда всміхнулася Оскару. — А в тебе? Час зізнань. Є в тебе якісь родинні зв’язки, якими ти можеш похвалитися?
Оскар задумливо почухав потилицю.
— Мабуть. Але я теж не знаю, де вони та що з ними.
— Розкажи.
— Ну… — почав він, задумливо відкусивши шматочок пряника. — Моя бабуся шотландка. Як тобі таке для початку?
— Краса.
— У неї був чудовий великий будинок у Сатерленді, і чимало землі, і ферма.
— Жінка з нерухомістю.
— Я їздив до неї на літні канікули, але вона померла, коли мені було шістнадцять, і більше я там не бував.
— Як називалася її ферма?
— «Коррідейл».
— Величезний був дім?
— Ні. Але дуже зручний. Вона смачно і багато готувала, а ще пам’ятаю, що скрізь валялися гумові чоботи й вудки. І чудово пахло в будинку — квітами, бджолиним воском, смаженими рябчиками.
— Ой, яка смакота. Аж слинка потекла. Вона явно була божественна.
— Можливо… Але точно невибаглива і надзвичайно талановита.
— У чому саме?
— Гадаю, вона мала талант до життя. І музики. Була чудовою піаністкою. Справді чудовою. Думаю, я від неї успадкував любов до музики, і це саме вона підштовхнула мене до цієї кар’єри. У Коррідейлі завжди звучала музика. Вона стала частиною мого життя.
— Що ще?
— Тобто?
— Що ще ти там робив?
— Я мало що пам’ятаю. Вечорами виходив годувати кроликів. Ловив форель. Грав у гольф. Бабуся добре грала і намагалася навчити мене, але я й близько не дотягував до неї. А коли приходили гості, ми грали в теніс. Якщо було тепло, хоча таке траплялося рідко, я їздив велосипедом на пляж і купався у Північному морі. У Коррідейлі можна було робити будь-що. Там завжди панувала розслаблена атмосфера. Дуже приємна.
— І що ж сталося потім?
— Бабуся померла під час війни. Будинок успадкував дядько і переїхав туди жити.
— А він тебе не запрошував на літні канікули?
— Те лишилося в минулому. Мені було шістнадцять. Я займався музикою. Складав іспити. Інші інтереси, інші люди. Інше життя.
— Він ще там живе? Твій дядько.
— Ні, тепер він живе в Лондоні, у квартирі в особняку біля «Альберт-голлу».
— Як його звати?
— Гектор Маклеллан.
— О, чудово. Мабуть, у нього руда борода і він постійно носить кілт?
— Уже ні. Він дуже старий.
— А Коррідейл?
— Він передав його своєму синові, Г’ю. Моєму двоюрідному братові. Безвідповідальний хлопець, який живе на широку ногу й усе робить з розмахом. Понавозив у Коррідейл своїх друзів, які не вирізнялися ні інтелектом, ні манерами. Пили віскі й поводилися так, що служниці, які працювали в тому будинку і на тій землі багато років, були шоковані. Спалахнув нічогенький скандал. Потім Г’ю вирішив, що життя на півночі не для нього. Тому продав будинок і поїхав на Барбадос. Наскільки я знаю, він і досі там живе зі своєю третьою дружиною. Одне слово, розкошує.