— А в яку школу ти ходиш?
— Вона називається «Стенбрук». Недалеко від мого дому. Я їжджу на метро. Дві зупинки. Загалом школа мені подобається. Там і вчителі хороші, і директорка чудова. І там я познайомилася з Еммою. Ми ходимо на концерти й виставки, у басейн, гуляємо в парку. Але там самі лише дівчата, і часом я ловлю себе на думці, що хотіла б перейти у школу, де вчаться і хлопці. Я б там познайомилася з різними людьми.
— А що тато? — спитав Рорі.
— Я з ним рідко бачуся — мама не хоче, щоб ми зустрічалися. У нього нова дружина, і вона теж не дуже рада, коли я приходжу. А ще в мене є дідусь, його звати Джеффрі Саттон. Керрін батько. Але він живе у Корнволлі з новою молодою дружиною і двома дітьми.
— А ти не хочеш поїхати до нього жити?
— Хочу, але бабуся на нього злиться і досі не може пробачити, навіть імені його чути не хоче. Коли-небудь я наважуся і скажу їй, що хочу поїхати до них. Але не зараз, колись, як стану доросліша.
— Як на мене, ти не мусиш чекати. Роби, що вважаєш за потрібне, вже сьогодні.
— Гадаю, мені забракне сміливості, — сумно відказала Люсі. — Я не вмію сваритися і відстоювати свою думку. Якось я сперечалася з мамою і бабусею, коли хотіла проколоти вуха. Усі у школі вже прокололи, а мені вони не дозволяли. Здається, дрібниця, але ми сварилися кілька днів, і зрештою я просто здалася. Я страшенно слабка у суперечках.
— А я думаю, тобі б личили сережки, — сказав Рорі. — Носитимеш золоті кільця. Як я, — широко всміхнувся він.
— Тільки я хочу два, а не одне.
— То проколи тут. У Кінґсферрі є ювелірна крамниця.
— Та ти що… Мама помре.
— Твоя мама в Америці.
— Звідки ти знаєш?
— Елфріда сказала моїй мамі, а та розповіла мені.
— У неї там бойфренд, Рендалл Фішер. Вона у Флориді з ним. Поїхала на Різдво. Тому я й приїхала сюди з Керрі. Мене також кликали у Флориду, але я не захотіла їхати. Не схотіла їм заважати. До того ж, — додала Люсі, — він мені не дуже подобається.
І на це Рорі нічого не відповів. Люсі подумала, що він чудово вміє слухати. Цікаво, це в Рорі такий характер, чи батько пояснив йому, як важливо інколи промовчати? А потім Люсі згадала той день у Лондоні, коли раптово прийшла Керрі.
Вона з’явилася саме тоді, коли Люсі так хотілося з кимось поговорити. Вона завжди вважала, що може вилити душу Керрі, але та повернулася з Австрії іншою людиною, не такою, якою Люсі її пам’ятала, і була явно не в настрої для довірливих розмов. Якась занурена в себе, відсторонена, ніби її думки блукали деінде.
Але Рорі Кеннеді не такий. Він нікуди не поспішає, слухає, не перебиваючи і не коментуючи, співчуває. І за це Люсі була йому дуже вдячна.
— Вибач, — сказала вона. — Я не хотіла все це вивалювати тобі на голову. Просто тут мені дуже добре. Мені подобаються Елфріда й Оскар, а ще я в захваті від танців і від нових знайомих. Цьогоріч у мене буде справжнє Різдво, бо зазвичай ми з мамою і бабусею просто з’їдаємо смаженого фазана або йдемо в якийсь нудний ресторан, якщо їм не хочеться готувати. А ще тут сніг. Багато снігу. І церква. І гірлянди мерехтять у темряві…
Її голос поволі стих. Вона замовкла. Що ще можна додати?.. Люсі уявила їхню лондонську квартиру, а потім відігнала подалі цю картинку й накрила уявною кришкою. Не варто про це згадувати. Не варто думати про те, що доведеться туди повертатися. Не варто псувати цю хвилину, годину, день. Псувати цю мить.
Рорі спостерігав за нею. Люсі спіймала його погляд і всміхнулася.
— Хочеш сьогодні по обіді покататися на санках? — спитав він.
— А ти підеш?
— А чому б і ні? Зателефоную ще комусь. Поряд з полем для гольфу є гарні місця, щоб спускатися на санках. — Рорі глянув на годинник. — Уже майже дванадцята. Треба вийти раніше, поки не стемніло. Може, ходімо зараз до мене, мама нас погодує, і я зателефоную всім?
— Але ж у мене немає санок, — згадала Люсі.
— У нас у гаражі троє чи четверо, візьмеш. — Він звівся на ноги. — Ходімо.