— А що сталося? — запитала Люсі, зняла вовняну шапку і почала розстібати куртку. — Я щось пропустила?
— Та ні. Один приємний чоловік заходив на чай. Керрі спекла булочки. Здається, він їх майже всі і з’їв.
— А хто той чоловік?
— Його звати сер Джеймс Ерскін-Ерл. Живе у Кінґсферрі.
— А я була в Кінґсферрі. З Рорі, — сказала Люсі.
— Я думала, ви пішли кататися на санках.
— Каталися, але потім стемніло, і ми пішли до нього додому пити чай, а затим з’їздили у Кінґсферрі.
— Знову ходила по магазинах?
— Ні. Не зовсім.
Люсі заінтригувала Елфріду своїми короткими відповідями, а ще виразом обличчя — вона весь час таємничо всміхалася.
— Ти схожа на чеширського кота. Що сталося? Ану, дорогенька, розповідай.
Люсі підняла руку і відкинула назад пасмо довгого волосся. Елфріда побачила, як блиснуло золото.
— Я проколола вуха. У ювелірній крамниці в Кінґсферрі. Рорі мене відвіз. І купив мені сережки. Подарунок на Різдво. Справжні. Золоті.
— Ого, люба…
— Я вже давно хотіла проколоти собі вуха.
— Дай-но я на них подивлюся.
— Але мама не дозволяла.
— Вони чудові. І ти в них зовсім доросла. Який щедрий подарунок.
— Здається, — сказала Люсі, — я ще ніколи в житті не отримувала такого подарунка.
Люсі
Досі середа, 20 грудня.
Думаю, це був один з найкращих днів мого життя. Стільки снігу кругом, усе таке гарне. Зранку я купила всім різдвяні подарунки, а коли повернулася, на мене вже чекав Рорі — він привіз мені телевізор. Відніс до моєї кімнати, встановив, налаштував, а потім ми сиділи й розмовляли. З ним чомусь так легко говорити. Я розповіла йому все: про те, як нудно жити в Лондоні, про квартиру, про маму, бабусю і Рендалла Фішера. І про тата, і про Мерилін, і про дідусеву сім’ю в Корнволлі. Дивовижне відчуття, коли тебе слухають і не перебивають, не підбадьорюють, не намагаються підтримати, не звинувачують, що говориш якісь дурниці чи взагалі не знаєш, про що кажеш.
Він просто слухав і все.
Коли я все розповіла, ми поїхали до нього додому, місис Кеннеді приготувала нам біфбурґери, а Рорі зателефонував своїм друзям, і ми пішли кататися на санках. Це було чудово і весело, і ми всі дуже потомилися. Каталися, аж поки стемніло, а потім знову пішли до Рорі пити чай. Тоді Рорі спитав у батька, чи можна знову взяти його автомобіль. Містер Кеннеді дозволив, і ми з Рорі поїхали у Кінґсферрі. Це дуже старе містечко, яке має чим здивувати. Там багато різних крамниць. Ми припаркувалися й одразу пішли до ювеліра. Там мені прокололи вуха — це лише секунда і зовсім не боляче — і наділи маленькі сережки, які називаються «цвяшки».
Я сказала Рорі, що вдома мені їх носити не дозволять, а він відповів, що я зараз не вдома, а з ним. Затим він заплатив за сережки і сказав, що це подарунок на Різдво.
Дорогою додому ми знову багато розмовляли, і в мене таке відчуття, що в житті настав переломний момент. Рорі сказав, що я обов’язково повинна запам’ятати кілька речей. Ось вони.
У мене гарні оцінки у школі, тож я не дурна.
Якщо я не навчуся відстоювати свої права і думку, ніхто за мене цього не зробить.
Ніколи не варто сердитися, ображатися і лаятися, а треба підкріплювати свою правоту аргументами.
Якщо я хочу поїхати в Корнволл до дідуся, Серени, Емі й Бена, то треба просто взяти й поїхати. І ніхто мене не може зупинити. Я маю сама про все домовитися, отримати від дідуся запрошення і поїхати.
Я повинна бути сміливішою. Я можу сама про себе подбати, оскільки знаю, як влаштований світ, розумію, що на вечірках інколи пропонують таблетки «екстазі», знаю, що на світі є алкоголіки, наркомани, ексгібіціоністи, сексуальні маніяки і старі самотні чоловіки, які полюбляють розмовляти з молодими дівчатами на автобусних зупинках. Можливо, варто подумати про те, щоб на два останні роки перейти у приватну школу, в якій навчаються і хлопці, і дівчата. Раніше я про це ніколи не думала. Скажу про це мамі та зроблю все, щоб вона погодилася. Міз Максвелл-Браун стане на мій бік. Це ж лише на два роки.
Я стану впевненішою в собі просто від того, що щось плануватиму і думатиму про майбутнє. Якби ж то в мене був такий брат, як Рорі.
Хоча ні, краще не треба. Бо якби він був братом, усе було б зовсім інакше.
Проколоті вуха не болять. Коли бабуся і мама побачать сережки, вони зрозуміють, що я змінилася. Відтепер я робитиму те, що хочу. Відтепер я можу сама за себе вирішувати. Я більше не дитина.