Хороший будинок. І Сем хотів, щоб він став його. Але в цьому й полягала проблема. Він хотів би викупити його у Г’ю і Оскара, стати єдиним власником. Ідеальне розташування — до фабрики зранку можна доїхати хвилин за двадцять, увечері — так само. Можна пішки дійти до гольф-клубу. А якщо вдома скінчиться пиво, хліб чи молоко — невеличка крамничка на іншому боці площі.
Крім того, це буде будинок із майбутнім. Його майбутнім. Сем знав, що, якщо купить цей дім, більше ніколи не залишить його. Це не маленька квартира з терасою, не мальовничий котедж, оповитий трояндами. Цей будинок здатен витримати все, чого лиш забажає його власник. І це Семові подобалося найбільше. Незабаром йому виповниться сорок років. І він більше не хоче переїжджати, продавати, купувати, починати все спочатку… Він мріє, щоб останній початок стався тут. Йому хотілося залишитися. Саме тут…
Однак половина будинку належала Оскару Бланделлу, і тут жили вони з Елфрідою. Крім цієї половини будинку і їхніх стосунків, у них більше нічого немає. Г’ю назвав Оскара нудним чолов’ягою. Але Семові він анітрохи не здався нудним. Ба більше, Оскар йому дуже сподобався, і від цього ситуація ставала ще гіршою.
Якби на місці Сема був Г’ю, він би і словом не обмовився про маленьку Елфрідину картину. І тим паче нізащо не став би телефонувати Джейні в Лондон і шукати сера Джеймса Ерскіна-Ерла. Так, Елфріда сама хотіла продати картину, але вона не розуміла, із чого почати і в який бік рухатися. Проте візит сера Джеймса Ерскіна-Ерла нічого не дав — вони лише дізналася, що Елфрідин скарб — дуже якісна підробка. У глибині душі Сем сподівався, що Девід Вілкі виявиться оригіналом і коштуватиме мало не мільйон. Тоді він забув би свої мрії і фантазії — спробував би підшукати собі інше житло.
Та все-таки… він не міг позбутися відчуття, що йому судилося прожити решту свого життя тут, у цьому просторому, напівпорожньому, міцному вікторіанському будинку.
Марні думки. Доклавши певних зусиль, він викинув їх із голови, підвівся з ліжка і пішов зачинити вікно. Його кімната розташовувалася на задньому боці будинку, і у світлі вуличного ліхтаря, який стояв біля дерев’яної хвіртки, він побачив сад, що терасами підіймався вгору, а на пагорбі — завмерлі від морозу сосни, густо вкриті інеєм. Ані подиху вітерцю. Ані звуку.
Коли Сем був дитиною і жив у Йоркширі, він інколи вставав дуже рано, йшов до боліт, видирався на якийсь високий камінь і дивився, як сходить сонце. Світанки завжди були різні, і те, як небо поступово заливалося світлом, Семові здавалося дивом. Він пам’ятав, що додому після цих вранішніх прогулянок повертався щасливий і сповнений сил — біг зарослими травою доріжками, перестрибував через струмки. Тепер він знав: його охоплювало щастя від того, що вдома чекав смачний сніданок.
Так, він уже давно не спостерігав, як сходить сонце. Сьогодні найкоротший день року, але ж схід сонця ніхто не скасовував, і він може його побачити. Сем одягнувся, взув черевики, застібнув новий «Барбур», намацав у кишенях теплі шкіряні водійські рукавиці. Затим тихенько вийшов із кімнати і, обережно зачинивши за собою двері, спустився вниз. На кухні на лежаку дрімав Горас.
— Погуляти хочеш?
Горас, який уже одужав після зустрічі з ротвейлером, хотів прогулятися. Знайшовши якийсь аркушик, на якому Елфріда складала список покупок, Сем написав записку, вийшов у коридор, зняв з вішака твідовий капелюх і шарф. Шарф був не його, але він так приємно зігрівав шию. Провернувши ключ у замку, відчинив двері та вийшов у безвітряну темноту морозного ранку. Замерзлий сніг тріщав під ногами. Відчинивши хвіртку, почув звук двигуна і побачив величезний снігоприбиральний автомобіль з міцно закріпленим снігоприбирачем. Він проїхав через площу і повернув на головну вулицю.
Сем і Горас рушили у протилежний бік.
Вони йшли до гольф-клубу й узбережжя, і незабаром міські вогні залишилися позаду. У чистому темному небі сяяла єдина зірка, але над далеким морським горизонтом висів серпанок. Був відплив. Пісок замерз, а озерця між скелями вкрилися льодом. З півночі дув колючий, як ніж, вітер, і Сем прикрив шарфом щоки і підборіддя. Він думав про інші землі, які лежали на цій самій широті, тільки трохи південніше. На заході, за Атлантикою, — Лабрадор, Гудзонова затока, Аляска. На сході — Скандинавія і дикі й напівпустельні простори Сибіру. Там, мабуть, можна до смерті замерзнути, лиш на п’ять хвилин виткнувши носа з дому. А він тут гуляє із собакою узбережжям, наче у відпустці, і не дуже йому й холодно.