— Не треба.
На підігрівачі стояла тарілка, накрита іншою. Керрі надягла кухонні рукавички, поставила конструкцію на стіл і спритно, певною мірою навіть урочисто, підняла верхню тарілку. І він побачив не лише бекон, а й яєчню, сосиску і смажений помідор. Усе парувало.
— Я теж можу. Їжте.
— І хто все це приготував? — вражено запитав Сем.
— Я. Подумала, ви будете голодні.
— Мені дуже приємно, — сказав він зворушено.
— Та без проблем.
Сем сів і намазав тост маслом.
— Де всі? — запитав він.
Керрі налила в чайник води й поставила грітися.
— Роблять кожен своє. Уже всі поснідали. Прийшла місис Снід. Елфріда, здається, заправляє ліжка. Оскар говорить телефоном. Нам треба з’їздити по ялинку. Він питав, чи зможете ви це зробити — ваш автомобіль більший, до того ж Оскар боїться сідати за кермо по такому снігу.
— А звідки її треба привезти?
— З Коррідейла. Саме туди він зараз і телефонує. Якомусь чоловіку, Чарлі Міллеру. Уже все домовлено, просто хоче впевнитися, що Чарлі буде на місці, коли ми приїдемо.
— Ми? Ви поїдете зі мною?
— Оскар намалював план, і я буду вашим штурманом. Крім того, хочу подивитися Коррідейл. Оскар стільки про нього розповідав. Там колись жила його бабуся, потім дядько, потім Г’ю. А Оскар туди приїздив на канікули в дитинстві. Каже, що колись уся територія і сади були дивовижні, але зараз, звісно, все інакше. Там тепер готель. Та мені все одно цікаво. У готелі нікого немає, тож, якщо Чарлі Міллер дозволить, походимо там, подивимося.
Сем їв бекон і тихо радів. Він навіть не уявляв, що ранок може бути таким чудовим — він поїде з Керрі у Коррідейл по ялинку. А ще цікаво буде глянути, чим раніше володів Г’ю і що він примудрився пустити за вітром. Проте Сем кинув лише «Гаразд» і продовжив їсти, бо не хотів, щоб Керрі помітила, як він зрадів, і передумала їхати з ним.
Насипавши у кавник меленої кави й заливши її окропом, запитала:
— Зробити ще тостів?
— Буду вдячний.
Керрі підсушила ще кілька шматочків хліба, налила йому кави, долила трохи у свою чашку й сіла до столу. Сем сподівався, що вони бодай трохи поговорять, але, звісно ж, з’явилася Люсі — збігла сходами і влетіла на кухню.
— Керрі, місис Снід збирається прати біле, тому питає, чи тобі треба щось випрати? Привіт, Семе. Ви з Горасом добре погуляли?
— О так.
— А коли ви пішли?
— Десь о восьмій. Ще темно було. Побачили, як сходить сонце.
— Ой, яка краса. Шкода, що я з вами не пішла. Я ще ніколи не бачила, як сходить сонце. Мабуть, було дуже гарно. І сніг на полі для гольфу виблискує. Наче в Швейцарії.
— Ми із Семом збираємося в Коррідейл по ялинку. Хочеш із нами?
— Ой!.. — вигукнула Люсі, скривившись. — Ох, я дуже хочу, але вже пообіцяла місис Снід, що допоможу їй. Тому не поїду. Але я справді хочу колись побачити Коррідейл.
Сем, вдячний Люсі за те, що вона відмовилася, запропонував:
— Я відвезу тебе туди іншим разом.
— Справді? Обіцяєте? Оскар каже, це найкрасивіше місце на світі і що його бабуся вирощувала там дуже гарні азалії всіх можливих кольорів. А ще із саду є вихід до озера, і він там катався на човні.
Місис Снід прокричала згори:
— Люсі! Що там із пранням? Хочу все зібрати…
— Краще робити, що кажуть, а то матимемо проблеми, — усміхнулася Керрі. — Ходімо, Люсі…
Сем лишився допивати каву сам. Він був задоволений, наче школяр, якому пообіцяли десерт.
Оскар намалював детальний план усієї території Коррідейла: лабіринт із доріг і під’їзних доріжок, ліс і довга лінія узбережжя. А ще він зобразив усі котеджі та інші будівлі й попідписував їх: «Будинок Біллікліффа», «Будинок Роуз Міллер», «Будинок лісника», «Фермерський будинок (основний будинок Коррідейла)». Останнім був зображений «Будинок садівника», тобто Чарлі Міллера, а поруч із ним — сад за стіною і гараж для трактора. Трохи далі, поряд із дорогою, що йшла паралельно узбережжю, намалював Коррідейл-хаус, оточений добре розпланованими садами, які східчастими терасами спускалися до самого узбережжя лиману.
План нагадав Семові малюнки у книжці про Вінні-Пуха, але Керрі сказала, що це справжній витвір мистецтва і його слід вставити в рамку.
Дорога привела Сема й Керрі в незнайомі місця. Не доїжджаючи до моста на Кінґсферрі, вони звернули праворуч і рушили старою дорогою на захід, яка петляла повз фермерські угіддя: то спускалася вниз, то підіймалася вгору, а то бігла, наче в тунелі, під безлистими буками. Усе було вкрите товстим шаром снігу, але ранок не підвів — на небі не було ні хмаринки, а морозне повітря аж виблискувало.